Глава 19. Під стінами Вершфорту

Глава 19. Під стінами Вершфорту

“Коли тіні минулого повстають, а королівства стікають кров’ю, лише той, хто тримає меч єдності, може сісти на трон мертвих — або стати його жертвою.”

— З хронік Короля Артаніса, викарбувано на руїнах Хмарної Цитаделі.

Після укладення угоди з Генриком шлях назад зник остаточно.

Дві армії вийшли з Садового ще затемна — без сурм і прапорів, але з чітким наміром. Генрик ішов попереду зі своїми людьми, впевнений і зібраний, як той, хто давно прийняв війну як ремесло. За ним тягнувся кістяк Кронсенвілю — сто тридцять воїнів, загартованих походами й прикордонними сутичками.

Загін Еміля та Германа тримався окремо, але близько. Сорок бійців — менше числом, зате швидкі, злі, готові йти туди, де ламається стрій. Це був не щит — це був ударний кулак, створений не для довгих маршів, а для вирішального моменту.

Талисія вже знала.

Дими на горизонті були не випадковими, а дозори — густішими. З кожним кілометром дорога несла ознаки підготовки до оборони: зрубані дерева, завалені переходи, покинуті хутори. Вершфорт чекав — мов хижак, що підтягує пазурі.

Лорд Дейлі Вартан уже бився в околицях замка, вибиваючи підступи, перекриваючи шляхи підвезення, змушуючи гарнізон тримати стіни напружено, без сну. Облога ще не почалася — але війна вже дихала в потилицю.

Еміль їхав мовчки, дивлячись на темну лінію мурів у далині. Він знав: коли вони стануть під цими стінами, слова втратять вагу. Залишаться лише накази. І рішення, за які доведеться платити.

Герман нахилився ближче.

— Це вже не шлях, — сказав він тихо. — Це межа.

Еміль кивнув.

— І ми її переходимо.

Попереду здіймався Вершфорт.

А разом із ним — перша справжня облога,

де кожен крок міг зробити їх союзниками…

або тінями на камені.

 

Вони йшли старим трактом, який давно не знав тиші.

Колеса возів залишили в землі глибокі шрами, копита збили траву до темних плям, а пил висів у повітрі тонкою завісою. Дорога вела між пагорбами, де вітер гнав запах диму — спершу ледь відчутний, а з кожною годиною дедалі густіший. Десь попереду горіло. Не яскраво — методично. Так горять не випадково.

Солдати Генрика тримали стрій рівно. Їхні щити були подряпані, але чисті; списи — вирівняні; крок — однаковий. Це були люди, які вже бачили війну і не намагалися її прикрашати. Вони йшли мовчки, зосереджено, наче кожен крок рахувався.

Загін Еміля рухався трохи збоку — не з відстороненості, а з розрахунку. Їхні сорок виглядали інакше: легші, швидші, нервовіші. Тут було більше руху, більше поглядів у фланги, більше шепоту між рядами. Ударний кулак не любить стояти на місці.

Над усією колоною майорів прапор Генрика.

Темне полотнище з гербом Кронсенвілю ловило вітер і розкривалося, ніби живе. Коли вітер посилювався, тканина тріпотіла так, що її було видно здалеку — знак влади, знак війни, знак того, що назад уже не повертаються. Солдати кидали на прапор короткі погляди — не з захоплення, а з розумінням, під чим саме вони йдуть.

Еміль їхав поруч із Германом. Кілька хвилин — мовчки. Потім Герман порушив тишу.

— Скажи, — почав він неголосно, — ти не думав…

— Про те, що ми мали лишитися в столиці?

Еміль не одразу відповів. Він дивився вперед, на темну смугу лісу, з-за якої час від часу здіймався дим.

— Думав, — сказав він нарешті. — І не раз.

— Ми ж ішли туди за документами, — продовжив Герман. — За фрагментами меча Кальрадії.

— А тепер ідемо під стіни замка.

Еміль злегка посміхнувся — без радості, радше з розумінням.

— Фрагмент прийде до нас сам, — відповів він. — Не сьогодні — то завтра.

— Такі речі не шукають у підворіттях. Вони з’являються там, де сходиться влада.

Герман подивився на колону Генрика.

— Ти думаєш, він — ключ?

— Він — двері, — відповів Еміль. — А ключі завжди з іншого боку.

— Нам потрібні зв’язки. Люди. Довіра.

— І ця війна — найшвидший шлях до всього цього.

Вітер різко змінився, і дим приніс із собою запах спаленого дерева й металу. Дехто з солдатів перехрестився, хтось поправив ремені. Але ніхто не зупинився.

Колона піднімалася на пагорб. Звідти вперше стало видно обриси Вершфорту — темні, важкі, мов зрослі з каменю. Над мурами ворушилися тіні. Гарнізон був напоготові.

— Вони чекають, — сказав хтось позаду.

— Нехай, — відповів Еміль. — Ми теж.

Він відчув за спиною рух — свої. Бундук мовчки перевіряв фланг, Катрин їхала трохи позаду, уважно вдивляючись у далечінь. Сорок воїнів тримали темп, підлаштовувалися, звикали до ритму великої війни.

Еміль випрямився в сідлі.

— Це не відступ від нашого шляху, — сказав він тихо, ніби більше собі, ніж Герману. —

— Це його прискорення.

Попереду здіймався Вершфорт.

Над ними майорів прапор.

А в повітрі вже висіла та сама тиша,

яка завжди приходить перед справжньою битвою.

 

Вони зупинилися, коли до мурів лишалося близько шістсот метрів.

Далі земля була відкрита — прострілювана, небезпечна, чужа. Генрик підняв руку, і колона зупинилася хвилею: спершу передні, потім середина, далі — хвіст. Кінські копита стихли. Настала тиша, у якій було чути лише вітер.

Вершфорт стояв важко й мовчазно. Камінь темнів від часу, мури здіймалися рівною лінією, перерізаною баштами. На стінах уже рухалися силуети — лучники міняли позиції, щити піднімалися й опускалися, хтось нахилявся, вдивляючись у табір. Над головною вежею тріпотів прапор Талисії, розгортаючись у поривах вітру, ніби дражнив.