Глава 18. Тінь, що зростає

Глава 18. Тінь, що зростає

“У тіні великої вежі ховаються не лише таємниці минулого, але й тіні тих, хто прагне переписати майбутнє. Один хибний хід — і гра перетворюється на війну.”

— З хронік Королеви Елари, фрагмент загубленої сторінки.

Ніч у столиці була неспокійною.

Вечір у Виноградній Башні, столиці Кронсенвілю, завжди починався з тихого шепоту річки, що омивала її підніжжя. Місто, назване на честь високої вежі, яка здіймалася над дахами як стебло велетенського виноградного куща, обплетеного плющем і легендами, дихало життям навіть у сутінках. Вежа, побудована з сірого каменю, прикрашеного різьбленими гронами та листям, стояла посередині, ніби серце, що б’ється в ритмі торгівлі та інтриг. Її вершина, увінчана балконом з кованими ґратами у формі виноградних лоз, слугувала маяком для кораблів, що пливли по широкій річці Крон, несучи товари з далеких земель: спеції з півдня, тканини з Ефірії, залізо з Вагріму. Але внизу, у лабіринті вузьких вуличок, де бруківка блищала від недавнього дощу, життя текло повільніше, як вино в старому глеку.

Саме в такій вуличці, неподалік від порту, де запах річкової води змішувався з ароматом смаженої риби та свіжоспеченого хліба, ховалася таверна “Виноградний Глек”.

Еміль прокинувся різко.

Не від крику.

Не від шуму.

Від тиші.

Такої тиші, коли світ затамовує подих.

Він підвівся, підійшов до вузького вікна й подивився вниз. У дворі стояли їхні коні. Поруч — люди. Його люди. Вони спали, притискаючи до себе зброю, ніби боялися випустити її навіть уві сні.

Ще рік тому я був один, — подумав Еміль.

А тепер за мною йдуть.

Десь у глибині міста хтось шепотів його ім’я. Не вголос — у листах, у радах, у страхах. Там, де вирішували, кого використати, а кого знищити.

Герман уже не спав. Він сидів за столом, тримаючи в руках згорнуту тканину — прапор. Простий, темний, ще без легенд, але вже з сенсом.

— Вони чекають, — сказав він тихо. — Не нападу. Рішення.

Еміль кивнув.

— Кронсенвиль не дає прихистку без ціни, — відповів він. — І Талисія не пробачає зради.

На столі лежали документи. Старі печатки, потерті краї, знаки, що пережили десятки правителів. Один фрагмент. Лише один. Але навіть він уже змінював хід подій.

Ще два, — подумав Еміль.

І світ більше не зможе вдавати, що нас не існує.

За дверима почулися кроки. Не поспіх. Не страх. Упевнені.

Хтось ішов до них.

А разом із цим кроком — ішла війна.

Еміль хотів відійти від вікна, коли почув звук.

Не крок.

Не подих.

Щось між ними.

Еміль завмер.

— Герман, — прошепотів він. — Світло.

Свічка тремтіла. Тінь біля дверей ворухнулася.

Запізно.

Двері розчинилися різко, без стуку.

Чоловік увірвався в кімнату, ніби був тут не вперше. Темний плащ, короткий клинок у руці, рухи — впевнені, відточені. Він не дивився на Германа. Усі його кроки були спрямовані до Еміля.

— За Талисію, — прошипів він.

Удар був швидкий.

Еміль ледве встиг відхилитися — лезо пройшло там, де щойно була його шия. Стілець розлетівся на друзки. Свічка впала, світло зникло.

— Вбивця! — крикнув Герман і кинувся вперед.

Найманець не розгубився. Він різко розвернувся, відбив удар Германа кинджалом, ударив ногою в груди. Герман вдарився об стіну, важко вдихнув.

— Двоє… — хмикнув той. — Платили за одного.

Еміль вихопив меч.

Кімната була тісною. Ліжко, стіл, розбита деревина під ногами. Повітря наповнилося запахом гарячого воску й поту.

Найманець не намагався втекти. Він працював.

Удар — відступ.

Фінт — різкий випад.

Еміль відчув, як лезо ковзнуло по його рукаві. Не глибоко. Але достатньо, щоб нагадати: це не бандит із дороги.

— Вони послали тебе без імені? — кинув Еміль, тримаючи дистанцію.

— Імен не дають тим, хто не має повернутися, — відповів той і знову пішов у атаку.

Герман підвівся, схопив ніж зі столу й кинувся з флангу. Найманець помітив його в останню мить — відбив, але втратив рівновагу.

Цього вистачило.

Еміль ударив.

Не в груди.

Не в голову.

По руці.

Клинок вибив ніж, той дзенькнув об підлогу.

Найманець відступив, важко дихаючи.

— Пізно, — прошипів він. — За вами вже йдуть.

Герман вдарив його руків’ям у щелепу. Чоловік упав на коліна.

 

— Хто? — холодно спитав Еміль. — І скільки вас?

Найманець усміхнувся — криво, криваво.

— Достатньо, — прошепотів він. — Ви занадто голосні… для живих.

Він рвучко смикнувся — але не до зброї.

До зуба.

— Ні! — крикнув Герман.

Запізно.

Тіло обм’якло. Очі стали порожніми.

У кімнаті знову запанувала тиша.

Еміль повільно опустив меч.

— Це була лише перевірка, — сказав він глухо. — Перша.

Герман подивився на мертве тіло.

— Значить, у другій частині… нас більше не попереджатимуть.

Еміль підійшов до вікна й відчинив його навстіж.

Холодне повітря вдарило в обличчя.