Глава 15. Тінь над мрією

Глава 15. Тінь над мрією

«Найнебезпечніша зброя — не меч.

А ідея, яка здається правильною.»

Минуло три дні з того моменту, як загін знищив патрулі Талисії.

Три дні тиші.

Еміль, Герман і їхні люди сиділи без діла. Таверни Камтрона стали для них тимчасовим прихистком: тепла їжа, ліжка, вино, сміх навколо — ніби війни не існувало. Воїни відпочивали, лагодили спорядження, витрачали зароблені динари. Хтось радів. Хтось мовчав.

А Еміль не знаходив собі місця.

Він сидів осторонь, часто з одним і тим самим поглядом — спрямованим не на людей, а всередину себе. Його думки знову і знову поверталися до одного.

До документів.

До печаток.

Один із ключів уже був у них — талисійський. Старий, потертий, із символами, які не читалися одразу, але відчувалися. Еміль знав: це не просто папір і віск. Це частина чогось значно більшого.

Легенда про меч, що може об’єднати всі королівства, більше не здавалася казкою.

Чотири документи.

Чотири печатки.

Чотири частини одного пазлу.

— Якщо один був у Талисії… — тихо мовив він, дивлячись у порожній кухоль, — то решта можуть бути де завгодно.

Герман сидів навпроти, слухаючи.

— У столицях, — продовжив Еміль. — У замках.

— Або в місцях, про які всі забули.

— Може, навіть у селах, де ніхто не шукає.

Він підняв погляд.

— Якщо ми зберемо всі чотири… — він замовк. —

— Тоді світ зміниться.

Герман довго мовчав.

— А якщо ні? — нарешті спитав він. —

— Якщо цей меч не об’єднає, а зламає?

Еміль згадав себе дитиною. Село. Бандитів. Байдужість королів.

І ту обіцянку, яку він дав сам собі.

— Я не хочу влади, — сказав він тихо. —

— Я хочу, щоб більше ніколи не було так, як тоді.

Він стиснув кулак.

— Якщо є шанс принести мир…

— Я піду цим шляхом. Навіть якщо він темний.

За вікном шуміло місто. Життя йшло далі, не знаючи, що десь поруч людина знову повірила в ідею, здатну змінити світ.

Або знищити його.

Еміль цього ще не знав.

Але шлях уже почався.

 

Еміль прийняв рішення не раптово — воно визрівало в ньому всі ці дні тиші.

— Ми йдемо до столиці Кронсенвілю, — сказав він нарешті. — У Виноградну Башту.

Герман підняв голову, насупився.

— Це далеко, — відповів він одразу. — Понад сто кілометрів.

— Дорога займе дні. Може — тиждень.

— І вона небезпечна.

Еміль кивнув. Він цього не заперечував.

— Так, — сказав спокійно. — Але там відповіді.

— Якщо десь і шукати документи, печатки, людей, які знають — то в столиці.

Герман провів рукою по бороді.

— А якщо дорогою нас зламають?

— Якщо Талисія дізнається, куди ми йдемо?

Еміль усміхнувся — коротко, без радості.

— За нами тепер ідуть солдати, — сказав він. —

— Якщо їх буде замало — ми наймемо нових.

— У столиці відкриваються можливості. Завжди.

Він зробив паузу.

— Можливо, навіть короля побачимо… — додав і сам усміхнувся. — Хоча навряд.

Герман дивився на нього довго.

— Ти вже не думаєш, чи йти, — сказав він. —

— Ти думаєш, як.

Еміль не відповів одразу.

— Бо якщо ми не підемо, — промовив він нарешті, —

— це зробить хтось інший.

— І тоді світ зміниться без нас.

Він підвівся.

— Готуй людей.

— Завтра вирушаємо.

Герман повільно кивнув.

Десь у місті дзенькнули дзвони. Камтрон жив своїм життям, не знаючи, що загін, який вирушить зранку, може принести в майбутнє більше, ніж війну.

 

Герман пішов у таверню сам.

Не тому, що не довіряв іншим — просто він умів говорити з тими, хто ще не вирішив, ким стане завтра. З такими, як вони колись.

Таверня була гучна. Дим, запах пива, мокрого одягу й металу. За столами сиділи різні люди: хтось святкував, хтось програвав останні динари, хтось просто чекав нагоди.

Герман не кричав і не ставав посеред зали.

Він сів біля бару.

— П’ять кухлів темного, — сказав спокійно. — І скажи, хто тут уміє стріляти.

Бармен глянув на нього уважніше.

— А для чого тобі?

— Для дороги, — відповів Герман. — Довгої. І небезпечної.

Кілька голів повернулися.

Першим підійшов худорлявий хлопець з простим луком за спиною.

— Я з ополчення, — сказав він. — Стріляю добре. Але платять у місті погано.

— Скільки? — спитав Герман.

— Двадцять динарів на тиждень. І їжа.

Герман кивнув.

— Отримаєш тридцять. І не стоятимеш на мурах — підеш у похід.

Хлопець не думав довго.

— Я з тобою.

Другий був старший. Сивина в бороді, лук потертий, але доглянутий.

— Я не герой, — сказав він одразу. — Я стріляю, щоб вижити.

— Мені не потрібні герої, — відповів Герман. — Мені потрібні ті, хто не тікає.

— Тоді домовимось, — сказав той. — Але якщо безглуздий бій — я скажу.

— Скажеш, — погодився Герман.

Третій і четвертий підійшли разом — брати. Обоє з ополчення, обоє мовчазні. Один запитав лише одне: