Глава 14. Тінь над троном

Глава 14. Тінь над троном

«Влада не кличе випадкових людей.

Вона кличе тих, хто вже зробив вибір — навіть якщо сам цього не усвідомив.»

Минув лише день з того моменту, як вони увійшли до Камтрона, але місто вже встигло накласти на них свій тягар.

Кам’яні стіни, постійні варти, тривожні дзвони — тут навіть спокій був напруженим.

Еміль і Герман відпочивали в тісній кімнаті над таверною. Зброя лежала поруч, не схована. Звичка, що з’являється швидко й уже не зникає. Коні були в стайнях, люди — під наглядом міських очей.

Вони говорили мало.

Коли у двері постукали, це не було різко — впевнено.

Еміль відчинив.

На порозі стояв посланець у темному плащі з гербом Кронсенвилю. Без зброї напоказ, але з поставою людини, яку слухають.

— Вас викликає лорд Генрик Третій, — сказав він рівним голосом. —

— Сьогодні. У зал правителя Камтрона. Він вас очікує.

Без зайвих слів посланець розвернувся й пішов сходами вниз.

Двері зачинилися.

Кілька секунд стояла тиша.

— Генрик… Третій? — нарешті озвався Герман. —

— Це вже не перевірка.

Еміль повільно сів на край ліжка.

— Радомир таки доніс, — сказав він. —

— Або хтось уважно стежив із самого початку.

— Караван, — тихо додав Герман. —

— Наш бій. Наш вибір сторони.

Еміль підвів очі.

— Ми хотіли, щоб нас почули, — сказав він. —

— Тепер питання — що саме він почув.

Він підвівся й узяв меч.

— Це не запрошення.

— Це виклик.

Герман кивнув і теж узяв зброю.

— І після цієї зустрічі ми вже не будемо просто загоном, — сказав він.

— Нас або використають…

— або знищать.

Еміль глянув у вікно, де над містом уже починали спалахувати вечірні вогні.

— Або зроблять частиною гри, — відповів він. —

— У якій немає простих ходів.

Вони мовчки рушили до дверей.

Камтрон чекав.

І разом із ним — лорд Генрик Третій, людина, чия воля могла відкрити їм шлях… або замкнути його назавжди.

 

Шлях до залу правителя починався не з дверей —

він починався з перевірок.

Їх провели з таверни мовчки. Двоє солдатів спереду, двоє позаду. Без кайданів — але й без ілюзій. Внутрішні вулиці Камтрона були вже іншими: тут не ходили купці, не кричали ремісники. Камінь під ногами був рівний, чистий, а стіни — товстіші.

— Це серце міста, — тихо сказав Герман, не повертаючи голови.

— Тут не помиляються випадково.

Перший рубіж — внутрішня брама. Важка, оббита залізом. Її відчинили лише після знака з вежі. Другий — двір, де тренувалися солдати. Десятки. В броні, зі щитами, злагоджені рухи. Вони навіть не дивилися в бік Еміля й Германа — і це лякало більше, ніж погляди.

— Це не караул, — прошепотів Еміль. — Це армія, що чекає наказу.

Далі — сходи всередину фортеці. Світло гасало між смолоскипами, тіні рухалися по стінах, ніби живі. Кожен поворот відкривав новий коридор, новий пост, нові очі.

Третя перевірка.

Четверта.

Зброю не забрали — лише попросили тримати в піхвах.

— Знак довіри, — глухо мовив Герман. — Або пастка.

Перед ними відчинилися високі двері з темного дерева. За ними — тиша. Така, що тисне на груди.

Один із солдатів зупинився.

— Далі — самі, — сказав він. —

— Говоріть чітко. Лорд не любить плутанини.

Двері прочинилися.

Еміль відчув, як змінюється повітря. Воно було холодніше. Важче. Тут вирішували не справи — тут вирішували долі.

Він зробив крок уперед.

Герман — поруч.

І коли двері за ними зачинилися, стало зрозуміло:

шлях назад уже не залежить від них.

 

Перший крок у зал правителя був, мов крок у холодну воду.

Простір відкрився раптово — високі склепіння, камінь темний, відполірований часом і кров’ю. Уздовж стін стояли вартові у важких обладунках, нерухомі, мов статуї. Смолоскипи горіли рівно, без диму, кидаючи світло не для тепла — для контролю.

І трон.

Не прикрашений надмірно, не золотий. Масивний, кам’яний, з темними металевими вставками. Він не обіцяв слави — він нагадував про тягар. Про відповідальність. Про ціну.

На ньому сидів лорд Генрик Третій.

Він не був старим, але й не молодим. Сивина лише торкалася скронь, обличчя — суворе, з тими рисами, що не кричать про владу, а звикли до неї. Очі — уважні, холодні, такі, що дивляться не на людину, а крізь неї.

Еміль і Герман зупинилися за кілька кроків.

— Підійдіть, — сказав Генрик спокійно.

Голос був рівний. Без погроз. Саме це робило його небезпечним.

Вони підійшли.

— Я знаю, хто ви, — почав лорд, не підвищуючи тону. — Знаю, звідки ви прийшли.

— Знаю, скільки людей стоїть за вами… і скільки вже лежить на землі через вас.

Він злегка нахилився вперед.

— Ви знищили караван Талисії.

— Караван із зброєю.

Пауза.

— Ви врятували мій караван і довели його до Камтрона.

— Ви з’явилися там, де з’являються лише ті, хто або дуже сміливий… або дуже дурний.

Погляд Генрика ковзнув по них обох.