Глава 13. Ворог мого ворога

Глава 13. Ворог мого ворога

«Коли світ ділиться на сторони, нейтралітет стає смертю.»

Ліс прийняв їх мовчки.

Вони зупинилися далеко від доріг, там, де не чути кроків і не видно вогнів. Ніч повільно опускалася між деревами, і тріск вогнища здавався єдиним живим звуком у цьому світі. Загін розташувався на відпочинок, але сон не приходив.

Еміль сидів навпроти вогню, дивлячись у полум’я так, ніби намагався побачити там майбутнє. Герман мовчки точив меч — не тому, що той був тупий, а тому, що руки потребували руху.

— Далі так не можна, — першим заговорив Герман. — Ми надто помітні. Надто небезпечні. І надто самі.

Еміль кивнув.

— Ми більше не просто загін, — сказав він. — Ми вже фактор.

Пауза.

— А факторів або використовують, або знищують.

Герман підняв погляд.

— Талисія нас не пробачить. Після всього — це питання часу.

— А Вагрим… — він замовк. — Вагрим дивиться, але не стане на наш бік.

Еміль підкинув гілку у вогонь. Полум’я спалахнуло яскравіше.

— Залишається один варіант, — сказав він повільно. —

— Кронсенвиль.

Ім’я повисло в повітрі важче за дим.

— Вони у війні з Талисією, — продовжив Еміль. — Реальній. Кривавій.

— І їм потрібні такі, як ми.

Герман насупився.

— Союз із ними — це крок у темряву.

— У темряві ми вже стоїмо, — відповів Еміль. —

— Тепер питання лише: самі…

— чи з тим, хто теж хоче вижити.

Він подивився на вогонь.

— Правила змінилися.

— Ми більше не можемо просто брати роботу.

— Тепер ми або в грі…

— або під нею.

Герман повільно кивнув.

— Отже, ворог мого ворога… — сказав він.

— …може стати нашим шансом, — закінчив Еміль.

Пауза.

— Або нашою загибеллю.

Вогонь потріскував, іскри здіймалися в ніч. Десь далеко завив вітер — або вовк.

Шлях назад зник.

А попереду чекала війна,

де союз — це не довіра,

а необхідність.

 

Рішення не прийшло одразу.

Вони не сиділи й не вигадували героїчний план. Вони рахували ризики. Еміль дивився на карту, на кордони, на назви, які ще вчора нічого не означали, а тепер могли вирішити — жити чи померти.

— Якщо коротко, — сказав він, — до лордів Кронсенвилю не доходять прохання.

Герман кивнув.

— До них доходять лише звіти, — відповів він. — Про перемоги. Про втрати. Про загрози.

Це і стало точкою відліку.

Вони зрозуміли:

ні листи,

ні посли,

ні слова

не змусять лордів зупинитися й слухати двох невідомих командирів без титулу.

— Ми не маємо імені, — сказав Герман. — І це наша проблема.

— Поки що, — відповів Еміль. — Але ім’я з’являється не від народження.

— Воно з’являється від дій.

Вони почали розбирати можливості тверезо.

Прийти до замку?

— Їх не пустять.

Передати через купців?

— Загубиться або продадуть.

Через інших найманців?

— Занадто ненадійно.

— Значить, — підсумував Еміль, — нам не потрібно шукати лордів.

— Потрібно зробити так, щоб лорди самі дізналися про нас.

Герман уважно подивився на нього.

— Через війну.

— Через результат, — поправив Еміль.

Вони зрозуміли головне: Кронсенвиль зараз воює не словами, а ресурсами. Їм бракує часу, людей, контролю над прикордонними землями. І якщо хтось без наказу, без договору, без прапора зробить те, з чим не впоралися їхні гарнізони — це не залишиться непоміченим.

— Ми маємо діяти так, — сказав Еміль, — щоб про нас доповіли нагору не як про загрозу,

— а як про можливість.

— І не як про найманців, — додав Герман, — а як про тих, хто вже воює на їхньому боці.

Саме тоді вони прийняли рішення:

не просити аудієнції,

не домовлятися наперед,

не називати себе.

Спочатку — дія.

Потім — наслідки.

І лише потім — розмова.

— Якщо ми врятуємо те, що Кронсенвиль втрачає, — сказав Герман, — нас почують.

— А якщо ні, — відповів Еміль, — значить, ми обрали неправильний шлях.

Він замовк, дивлячись у темряву.

— Але сидіти й чекати — це вже не варіант.

Так вони й вирішили, як вийти на лордів Кронсенвилю:

не через слова,

а через війну,

яку ті вже не можуть ігнорувати.

 

Рішення визріло не зразу.

Еміль довго дивився на карту. Не на міста і не на замки — на порожні місця між ними. Саме там, де лінії кордонів розмивалися, де не було чіткої влади, де починалися чутки про бої й зниклі загони.

— Усі наші варіанти ведуть у глухий кут, — сказав він нарешті. — Якщо ми залишимось тут — нас знайдуть. Якщо підемо вглиб Вагриму — про нас забудуть.

Герман мовчки слухав.

— А Кронсенвиль, — продовжив Еміль, — зараз дивиться не на столиці.

— Він дивиться на околиці.

— Туди, де йде справжня війна.

Герман нахилився ближче до карти.

— Кордон із Талисією, — сказав він. — Там щодня сутички. Дрібні. Безіменні.

— Але саме з них починаються великі кампанії.

Еміль кивнув.

— Там не питають, хто ти.

— Там питають, чи вмієш тримати стрій і не тікати.