Глава 11. Коли холод стає вибором

Глава 11. Коли холод стає вибором

«Союзники не знаходяться випадково.

Їх або шукають довго,

або зустрічають тоді,

коли вже нікуди відступати.»

Ранок у Варгримі був різким.

Ні співу птахів, ні теплого світла — лише холодний подих з озера та сіре небо, що повільно віддаляло ніч. Туман стелився низько, ніби не хотів відпускати землю.

Еміль підвівся першим. Зібрав ремені, перевірив зброю, підтягнув плащ. Кожен рух — зосереджений, без поспіху. Він знав: дорога до Морлагеря буде не просто переходом, а випробуванням намірів.

Герман сідлав Степана, мовчки, зосереджено. Кінь був спокійний — тутешній холод йому підходив. Борик стояв поруч, терплячий, наче розумів, що попереду важливіший шлях, ніж учора.

Бундук розподіляв провіант, рахуючи дні.

— Якщо йти озерною дорогою, — сказав він, — до Морлагеря дійдемо за два дні.

Пауза.

— Якщо нас не зупинять.

Еміль кивнув.

— Нас уже зупиняли, — відповів він. — Тепер ми знаємо, як це виглядає.

Вони попрощалися зі старійшинами коротко — без обіцянок і зайвих слів. У Варгримі цього не вимагали. Тут вірили не словам, а поверненням.

Коли поселення лишилося позаду, дорога знову відкрилася — холодна, рівна, спрямована до північних вод. Десь там, серед каменю й льоду, чекав Морлагер. І людина, яка могла стати союзником. Або ворогом.

Еміль озирнувся востаннє.

— Далі, — сказав він. — Без зупинок.

Вони рушили.

І кожен із них знав:

після Морлагеря

шлях уже не буде колишнім.

Дорога раптово обірвалася шумом.

Спершу — метал об метал. Потім крик, короткий і злий. Кінь заржав і різко смикнувся десь попереду, за поворотом між кам’яними пагорбами.

Еміль підняв руку.

— Стій.

Вони з’їхали з дороги на узбіччя й обережно підійшли ближче. За кам’яним виступом відкрилася сцена бою.

П’ятеро мисливців за головами — впізнавані одразу: різна броня, трофеї на поясах, обличчя без кольорів і знаків. Працювали злагоджено, холодно. Проти них — четверо найманців, втомлених, уже поранених. Один лежав на землі й не підіймався.

— Не наш бій, — прошепотів Герман. — І не наша війна.

Бундук уважно дивився, не відводячи очей.

— Якщо це мисливці, — сказав він, — вони не зупиняться. Вони заберуть голови. Усі.

Еміль мовчав. Дивився, як один з мисливців робить крок уперед, повільно, впевнено, ніби знав — час на його боці.

— Ми не знаємо, хто ці найманці, — додав Герман. — І чому їх шукають.

— Але ми знаємо, ким не є ті п’ятеро, — відповів Еміль. — І знаємо, що буде далі.

Він стиснув ремінь щита.

Ще секунда.

Мисливець заніс меч над пораненим найманцем.

— Рішення зараз, — тихо сказав Бундук.

Еміль видихнув.

— Втручаємось.

Вони вийшли з-за каміння різко.

— Зліва! — крикнув Герман.

Перший удар прийшов несподівано. Еміль увірвався щитом, збив мисливця з рівноваги й одразу вдарив — коротко, по ребрах. Той захрипів і впав.

Бундук пішов праворуч, перехопив удар сокири, відповів у коліно. Хрускіт було чути навіть крізь шум бою.

— Ще двоє! — крикнув один із найманців, не вірячи очам.

Мисливці розгубилися лише на мить — і цього вистачило. Вони не чекали підкріплення. Не чекали вибору на їхню користь.

Герман зійшовся з двома одразу. Один удар — щит. Другий — меч. Він не гнався за вбивством, лише ламав темп, давав іншим дихати.

— Тримайся! — крикнув він найманцю, що ще стояв.

Бій швидко змінився.

Мисливці зрозуміли: здобич стала небезпечною. Один відступив, прикриваючи іншого. Другий спробував обійти — Еміль перехопив і змусив відступити ще далі.

— Вони відходять! — пролунало ззаду.

Через кілька ударів усе скінчилося. Двоє мисливців лежали нерухомо. Інші, кинувши поранених, зникли між камінням.

Настала тиша.

Найманці важко дихали. Один опустився на коліна.

— Чому… — почав він, — чому ви втрутилися?

Еміль витер меч і подивився на дорогу, що вела далі.

— Бо іноді не втрутитися — означає стати такими ж, — відповів він.

Герман глянув на нього.

— Тепер нас запам’ятають.

Еміль кивнув.

— Нехай.

Він подивився на найманців.

 

Вони відійшли трохи вбік від дороги, де каміння давало укриття від вітру. Найманці перев’язували рани — мовчки, звично, без скарг. Один із них кульгав, але стояв. Інший тримався за плече, стискаючи зуби.

Еміль підійшов ближче.

— Мені потрібна відповідь, — сказав він спокійно. — Не про вас. Про печатки й записи.

Він торкнувся плаща, не дістаючи згортка.

— Хто в цьому краї слухає такі речі? Хто знає, що вони означають?

Найманці перезирнулися. Той, що виглядав старшим, витер кров з пальців об рукав.

— Якщо мова про печатки, — сказав він, — то перша думка — лорд.

Пауза.

— Але це погана думка.

Герман насупився.

— Чому?

— Бо влада чує не для того, щоб розуміти, — відповів найманець. — Вона чує, щоб володіти.