Глава 10. Вага тиші

Глава 10. Вага тиші

«Коли місто лишається позаду,

з’являється тиша.

І саме вона першою питає —

чи варта була ціна?»

⸻

Перший привал за межами міста й усвідомлення наслідків

Вони зупинилися тоді, коли перші ознаки світанку лише розчиняли ніч.

Дорога вела між пагорбами, де камінь поступався землі, а повітря пахло травою й вогкістю. Тут не було мурів, не було дзвонів, не було очей у вікнах. Лише вітер і далеке виття нічних птахів.

Еміль першим опустився на камінь і важко видихнув.

— Ось і все, — сказав він тихо. — Ми поза містом.

Герман сів поруч, зняв плащ і кинув його на землю.

— Поза містом… — повторив він. — Але не поза його тінню.

Бундук мовчки поставив невелике вогнище. Полум’я було стриманим — вони не хотіли світити далеко. Коли вогонь зайнявся, тіні знову зібралися довкола них, але вже не міські — живі.

Еміль дістав згорток.

Поклав його між ними.

Папери лежали, мов чужий вирок, загорнутий у тканину.

— Через це, — сказав Герман, — нас шукатимуть.

— І через це, — додав Бундук, — нас можуть захотіти знайти ті, хто боїться цих імен.

Еміль кивнув.

— Ми більше не просто люди з мечами, — сказав він. — Ми носимо з собою те, що може змінити королівства.

Тиша стиснулася.

— Якщо ми помилимося, — сказав Герман, — загинемо не ми одні.

— А якщо зробимо правильно, — відповів Еміль, — хтось інший більше не загине в тіні.

Він подивився на вогонь.

— Ми ще не знаємо, кому це віддати.

Пауза.

— Але ми точно знаємо, кому не можна.

Бундук усміхнувся гірко.

— Оце й є межа, — сказав він. — Після якої дороги назад немає.

Еміль підкинув у вогонь гілку.

— Назад і не треба, — відповів він. — Ми йшли не за цим.

Світанок торкнувся горизонту.

І з ним прийшло розуміння:

кожен наступний крок

тепер буде важчим.

Дорога вела на північний схід.

Подалі від Виноградних Терас, подалі від кам’яних стін і чужих очей. Земля тут була м’якшою, трава — вищою, а небо — ширшим. З кожним кроком місто слабшало за спиною, але його тінь ще тягнулася слідом.

— Якщо й шукати союзника, — сказав Герман, — то не в тому ж королівстві.

Еміль кивнув.

— Талисія знає нас надто добре, — відповів він. — Тут кожне ім’я швидко доходить до трону.

Пауза.

— Нам потрібен хтось зовні.

Бундук ішов трохи попереду, вдивляючись у дорогу.

— Варгрим, — сказав він. — Холодний край, але там поважають силу й слово.

Він озирнувся.

— А ще там не люблять таємні списки.

Еміль зупинився на мить.

— Або Ефірія, — додав він. — Королівство вітрів. Там грають у довгі ігри.

Він торкнувся плаща.

— Можливо, хтось захоче почути.

Вони йшли мовчки деякий час. Дорога підіймалася, відкриваючи далекі пагорби й лінію лісу. Попереду лежав кордон — не мур, не рів, а смуга землі, де змінювався запах, мова й звички.

— Якщо ми перейдемо, — сказав Герман, — назад буде складніше.

— Назад завжди складно, — відповів Еміль. — Але вперед — принаймні чесно.

На узліссі вони зупинилися на короткий привал. Вогню не розводили. Лише вода, хліб і тиша.

— Ми не проситимемо захисту, — сказав Еміль. — Ми запропонуємо вибір.

Бундук усміхнувся.

— Це небезпечніше за меч.

— Саме тому, — відповів Еміль.

Коли вони рушили далі, вітер приніс інші звуки — іншу мову, інший ритм. Дорога вела до нового королівства, де ще не знали їхніх імен.

І саме там

вони сподівалися знайти того,

хто почує.

Дорога повільно спускалася в долину.

Після кам’яних шляхів і терас вона здавалася м’якою, майже мирною. Колеса возів тут різали ґрунт глибоко, а по узбіччях тяглися канави з талою водою. Степан фиркав і тягнувся до трави, Борик ішов важче, але впевнено — і він, і кінь давно потребували води.

— Запаси малі, — сказав Герман, поглянувши в торбу. — І людям, і коням.

Еміль кивнув.

— Попереду Долинівка, — відповів він. — Зайдемо. Без шуму.

Село з’явилося зненацька — кілька десятків хат уздовж струмка, дерев’яний місток, млин, що повільно крутив колесо. Ні мурів, ні варти. Лише собаки, що підняли голови, коли вони в’їхали.

Базар був невеликий, але живий.

Кілька столів із хлібом, сушеним м’ясом, сиром, бочонок з пивом. Запахи — прості й чесні. Люди говорили неголосно, але погляди ковзали до прибульців: зброя, кінь, ще один кінь — помітили одразу.

— Вода для коней, — попросив Бундук.

Жінка біля колодязя кивнула й подала відро. Степан пив жадібно, Борик — повільніше, але довго.

Еміль купив хліба, в’яленого м’яса, мішечок крупи. Герман додав сіль і трохи овочів — те, що можна було довезти.

— Дорога тепер неспокійна, — кинув Еміль недбало, розраховуючись. — Чутки різні ходять.

Продавець зітхнув.

— Чутки тепер швидші за коней, — сказав він. — Кажуть, у Виноградних Терасах була пожежа.

Пауза.

— І що з міста вночі хтось тікав. Не купці.

Герман не підняв очей.

— А тут як? — спитав він. — Спокійно?

— Поки так, — відповів інший чоловік, старший. — Але люди шепочуться.

Він нахилився ближче.

— Кажуть, хтось збирає імена. І комусь це дуже не подобається.

Бундук обмінявся поглядом з Емілем.