Глава 9. Місто, що не відпускає

Глава 9. Місто, що не відпускає

«У містах не питають, ким ти був.

Тут дивляться, ким ти станеш,

коли зачиняться двері й згасне світло.»

Нижні тераси зустріли їх інакше, ніж верхні вулиці.

Тут камінь був темніший, будинки — ближчі один до одного, а світло — тьмяніше. Вікна світилися жовтим, червоним, інколи зеленкуватим світлом. Запахи стали різкішими: кисле вино, дим, людський піт.

— Тут не питають, звідки ти, — сказав Бундук. — Питають, скільки ти платиш.

Вони йшли повільно, розглядаючи вивіски. Більшість були стерті, поламані або намальовані так, щоб їх розуміли лише свої: кривий келих, ніж без руків’я, чорний круг.

Нарешті Бундук зупинився.

Над дверима висіла дерев’яна табличка з вирізьбленим знаком — перехрещені клинкибез гербів і написів.

— Оце воно, — сказав він. — Якщо є місце — тут.

Еміль штовхнув двері.

Усередині було тепло й шумно. Грубий дерев’яний зал, закопчені балки, кілька столів. Люди різні: найманці, возії, один купець із занадто пильним поглядом. Розмови стихли лише на мить — рівно настільки, щоб оцінити нових.

За стійкою стояв лисуватий чоловік із шрамом на щоці.

— Кімнати? — спитав він коротко.

— Три. І місце для коней, — відповів Еміль.

— Питань не ставимо, — сказав господар. — Але й відповідей не даємо.

Герман поклав монети на стійку.

— Нам це підходить.

Чоловік кивнув.

— Вечеря за годину. Шум — не мій. Кров — не в залі.

Він відсунув ключі.

— Ласкаво просимо в Нижні тераси.

Вони взяли ключі й рушили сходами вгору.

Заїзд прийняв їх без імен.

Без історій.

І саме це було потрібно.

У залі заїзду шум поступово повернувся.

Спершу тихі розмови, потім сміх, дзенькіт кухлів, стукіт дерев’яних столів. Але тепер ці звуки були обережнішими — нових уже помітили.

Еміль, Герман і Бундук сіли за крайній стіл, спиною до стіни. Так було зручніше бачити весь зал. Старі звички не зникали.

За кілька хвилин до них підійшов кремезний чоловік із короткою бородою та перебинтованою рукою. Його плащ був зношений, але зброя — доглянута.

— Нові, — сказав він не питаючи. — Не з міста.

— З дороги, — відповів Герман.

Чоловік кивнув.

— Я Рагнар, — сказав він. — Працюю тут. Іноді.

— Еміль, — відповів той. — Це Герман і Бундук.

Рагнар окинув кожного поглядом — швидко, уважно.

— Не схожі на тих, хто вперше тримає меч, — сказав він. — І не схожі на дурнів.

Пауза.

— Це добре. Тут таких довго не тримають.

За сусіднім столом хтось пирхнув.

— Якщо виживуть перший місяць, — озвався худий чоловік з гострим носом і темними очима. — Або перше замовлення.

Він підняв кухоль.

— Ліор, — сказав він. — Не раджу брати роботу від купців без письма.

— І від радників без імені, — додала жінка з коротким волоссям і шрамом над бровою. Вона сиділа трохи осторонь, але слухала все. — Мене звати Сайна.

Бундук нахилився вперед.

— Тут завжди так? — спитав він. — Усі все чують.

Сайна всміхнулася.

— У Нижніх терасах слух — важливіший за броню.

Рагнар присів поруч без запрошення.

— Якщо шукаєте роботу, — сказав він тихіше, — не поспішайте. Місто любить тих, хто чекає.

Він постукав пальцем по столу.

— Але якщо хтось запитає, чи ви здатні тримати стрій — скажіть «так». Навіть якщо не плануєте.

Еміль подивився на нього.

— А хто питає?

Рагнар усміхнувся криво.

— Ті, хто платить. І ті, хто потім зникає.

За стійкою господар поставив на їхній стіл кухлі з темним пивом і тарілку гарячої юшки.

— За рахунок дому, — буркнув він. — Поки що.

Кілька поглядів знову ковзнули до них — оцінювальні, холодні, але без ворожості.

— Ви ще не частина міста, — сказав Ліор. — Але місто вже вас помітило.

Еміль узяв кухоль, не піднімаючи його.

— Ми не шукаємо слави, — сказав він.

Сайна хмикнула.

— Тоді вона знайде вас сама.

У залі хтось засміявся. Хтось замовк.

Виноградні Тераси починали придивлятися.

Розмови в залі текли, мов вода між камінням.

Ніхто не підходив напряму. Але слова долітали уривками — ніби випадково, ніби не для них. Еміль слухав, не повертаючи голови.

— …кажуть, караван не дійшов…

— …у Верхніх терасах шукають тих, хто не ставить питань…

— …нічна справа, платять сріблом…

Герман повільно сьорбав пиво.

— Місто говорить, — прошепотів він. — Треба лише знати, що слухати.

Бундук нахилився ближче.

— Чуєте про склади біля річки? — тихо спитав він. — Там щось не сходиться з рахунками.

— І про купця з Виноградної гільдії, — додав Герман. — Того, що боїться власних охоронців.

За кілька столів від них Ліор нахилився до Сайни.

— Нові не виглядають зеленими, — сказав він достатньо голосно, щоб почули. — Якщо переживуть першу ніч, хтось їх знайде.

Сайна не дивилася в їхній бік.

— Або вони знайдуть роботу самі, — відповіла вона. — Тут таке трапляється.

Рагнар повернувся з кухлем і сів на край лави.

— Не поспішайте, — сказав він, дивлячись у піну. — У місті перша робота — як перший удар. Задає ритм.

— І що радять брати? — спитав Еміль.

Рагнар знизав плечима.