Глава 8. Шлях до Міста

Глава 8. Шлях до Міста

«Села навчили нас виживати.

Замки — мовчати.

А міста навчать, ким ми станемо насправді.»

⸻

Вони виїхали з Трапдолу на світанку.

Ворота замку відчинилися без церемоній — без варти, без прощальних слів. Камінь лишився позаду, як важкий спогад. Повітря за мурами було іншим: вільнішим, рухливішим, ніби світ знову дозволяв дихати на повні груди.

Еміль повів Борику вперед, не озираючись. Герман їхав поруч на Степані. Обидва мовчали — не тому, що не було що сказати, а тому, що рішення вже дозріло.

— У селах ми заробляємо виживання, — сказав Герман першим. — У замках — проблеми.

Еміль кивнув.

— А в містах, — відповів він, — заробляють ім’я.

Вони зупинилися на роздоріжжі. Дерев’яний стовп із вирізьбленими напрямками був оббитий дощами й часом. На одному боці — шляхи до сіл, знайомі й передбачувані. На іншому — напис, зроблений впевненою рукою:

Виноградні Тераси — 48 миль.

Місто.

— Там більше грошей, — сказав Герман. — Більше роботи. Більше людей, яким щось від нас потрібно.

— І більше тих, хто захоче нас використати, — додав Еміль.

Він на мить задумався, дивлячись на дорогу, що тяглася між пагорбами.

— Але там і більше шансів, — сказав він. — Якщо хочеш змінити щось по-справжньому — починай там, де це має значення.

Герман усміхнувся.

— Отже, місто.

— Виноградні Тераси, — підтвердив Еміль. — Почнемо з нього.

Вони рушили.

Дорога була широкою, втоптаною — по ній ішли каравани, купці, шукачі слави й утікачі від минулого. Узбіччями тягнулися виноградники, що підіймалися терасами вгору по схилах. Повітря пахло землею, соком ягід і пилом дороги.

— Кажуть, там кожен другий — або багатий, або вдає з себе такого, — сказав Герман.

— А кожен третій думає, що може купити меч, — відповів Еміль. — І дуже дивується, коли не виходить.

Вони їхали далі, залишаючи за спиною села, де їх знали, і замок, де їх пам’ятатимуть.

Попереду було місто.

Гроші.

Слава.

І випробування, яких не вирішиш одним ударом.

Цей шлях був довший.

Небезпечніший.

Але саме він

вів до легенди.

Дорога тягнулася рівно й спокійно.

Без засідок. Без криків. Без напруги в плечах. Вперше за довгий час Еміль ловив себе на думці, що їде не тому, що мусить, а тому, що хоче.

Сонце підіймалося вище, гріло спину. Уздовж шляху тягнулися поля, де селяни працювали мовчки, час від часу піднімаючи голову й проводжаючи вершників поглядом. Не з острахом — із цікавістю.

— Така дорога заспокоює, — сказав Герман. — Наче світ вирішив дати нам перепочинок.

— Він завжди дає, — відповів Еміль. — Просто ми рідко встигаємо його помітити.

До полудня вони побачили Теплицю.

Село лежало в низині, захищене від вітру. Дахи хат блищали на сонці, біля колодязя метушилися люди, а над усім стояв запах теплого хліба й сіна.

Вони в’їхали повільно, не привертаючи зайвої уваги.

— Тут спокійно, — зауважив Герман. — Такі місця не люблять галасу.

Еміль кивнув.

Біля невеликого ринку вони зупинилися. Кілька столів під навісами, мішки з зерном, бочки з водою, кошики з овочами. Нічого зайвого — лише те, що потрібно для дороги.

— Хліб, сушене м’ясо, — сказав Еміль. — І воду. Більше нічого.

Продавець — кремезний чоловік із засмаглим обличчям — швидко зібрав замовлення.

— Довга дорога? — спитав він, приймаючи динари.

— До міста, — відповів Герман.

— Виноградні Тераси? — уточнив продавець.

— Туди, — підтвердив Еміль.

— Тоді беріть більше води, — порадив чоловік. — Останні милі виснажують.

Еміль прислухався й додав ще одну флягу.

Поки вони складали припаси, кілька селян кинули на них погляди. Не впізнавали. І це було… приємно.

— Ніхто не дивиться як на проблему, — сказав Герман тихо.

— Поки що, — відповів Еміль. — Але так і має бути.

Вони не затримувалися. Село Теплиця залишилося позаду так само тихо, як і з’явилося — без історій, без обіцянок.

Дорога знову повела вперед.

Коні йшли рівно, впевнено. Сонце вже схилялося, і тіні подовжувалися, ніби показували напрямок.

Попереду чекали Виноградні Тераси.

Місто, де не питають, звідки ти.

Лише — чого ти вартий.

І саме туди

вони їхали.

Вони почули крики ще здалеку.

Спершу — невиразні, обірвані, ніби вітер ніс чужий біль між пагорбами. Потім голоси стали чіткішими: сміх, лайка, короткі удари.

Еміль різко зупинив Борику й підняв руку.

— Чуєш? — тихо спитав він.

Герман кивнув.

Вони з’їхали з дороги, повели коней уздовж кущів, обережно, без зайвого шуму. За кількадесят кроків перед ними відкрилася галявина.

Четверо бандитів.

Одяг різний, зброя стара, але справжня. Двоє стояли, один сидів на колоді, ще один ходив колами. Посередині — чоловік на колінах, руки зв’язані за спиною, обличчя в крові.

— Дивись, як він трясеться, — зареготав один із бандитів і штовхнув полоненого ногою.

— Може, ще попросить?

— Не треба його різати одразу, — відповів інший. — Хай спершу зрозуміє, за що.

Чоловік на колінах щось прохрипів, але слова потонули в сміху.

Еміль стиснув зуби.

Вони з Германом присіли за кущами, спостерігаючи. Не рухалися. Рахували. Дивилися на позиції, на відстань, на те, хто куди дивиться.