Глава 7. Власний шлях

Глава 7. Власний шлях

«Деякі дороги приводять до замків.

А деякі — до людей, яких ти не шукав, але без яких уже не підеш далі.»

⸻

Ранок у Трапдолі був незвичним.

Еміль прокинувся не від холоду й не від крику — його розбудив дзвін металу. Рівний, чіткий, повторюваний. Десь у дворі солдати змінювали варту, і звук їхніх кроків відбивався від кам’яних стін.

Він розплющив очі й на мить не зрозумів, де знаходиться.

Кам’яна стеля.

Рівна підлога.

Тиша без загрози.

Потім пам’ять повернулася.

— Замок… — прошепотів він.

Поруч Герман уже сидів, спершись ліктями на коліна. Він був одягнений, застібав ремінь і виглядав зібраним, ніби не спав зовсім.

— Я чув, як тут прокидаються, — сказав він. — Наче весь замок дихає разом.

Еміль підвівся. Тіло боліло — кожен м’яз нагадував про дорогу й бій, але це був інший біль. Живий.

Він підійшов до вікна.

Внизу відкривався внутрішній двір Трапдолу. Солдати шикувалися в ряди, хтось тренувався з мечем, хтось носив ящики зі зброєю. Усе було впорядковано. Без хаосу. Без криків.

— Тут воюють інакше, — сказав Еміль. — Не з відчаю. З наказу.

— І з ресурсами, — додав Герман. — Багато ресурсів.

Вони вийшли з кімнати й спустилися сходами. Камінь під ногами був холодний, але надійний. По дорозі їм траплялися солдати — хтось кидав короткий погляд, хтось вітався кивком.

Їх привели до зали вдруге того ж ранку.

Цього разу — без свідків. Двері за ними зачинилися важко, глухо, ніби відрізаючи шлях назад.

Лорд Сигрид Білий стояв біля вікна. Руки закладені за спину, погляд спрямований у двір, де солдати шикувалися в ряди.

— Підійдіть, — сказав він, не обертаючись.

Еміль і Герман зупинилися за кілька кроків.

— Караван ви довели, — почав Сигрид. — І зробили це краще, ніж більшість моїх людей.

Він повернувся.

— Тому тепер отримаєте іншу роботу.

Герман мовчав. Еміль дивився прямо.

— Село Водянка, — сказав лорд. — За чотирнадцять кілометрів від Трапдолу.

Вони відмовляються платити податки.

— Відмовляються? — коротко перепитав Герман.

— Посилають моїх збирачів куди подалі, — спокійно відповів Сигрид. — І роблять це вже не перший місяць.

Він зробив крок уперед.

— Ви підете туди.

Ваше завдання — вибити гроші.

Сигрид підняв руку, ніби відтинаючи заперечення.

— Як саме — вирішуєте самі.

Словами.

Або силою.

Він подивився на щит Еміля, на сліди бою, на їхні втомлені, але зібрані обличчя.

— Принесете повну суму — отримаєте до двох тисяч динарів.

Це більше, ніж заробляють деякі села за рік.

Коротка пауза.

— Але якщо ви вирішите мене обдурити… — голос Сигрида став тихішим, небезпечним. — …ваше життя буде дуже коротким.

І швидким.

У залі повисла тиша.

Еміль заговорив першим.

— А якщо вони справді не можуть заплатити?

Сигрид ледь усміхнувся.

— У селах завжди є гроші.

Питання лише — хто ними володіє.

Герман повільно видихнув.

— Коли вирушати?

— Сьогодні, — відповів лорд. — Я не люблю чекати.

Еміль кивнув.

— Ми зрозуміли.

Сигрид повернувся до вікна.

— І ще одне, — додав він. — Пам’ятайте: це вже не розбійники на дорозі.

Це люди під моєю владою.

І після цього завдання ви більше не зможете сказати, що не знали, як вона працює.

Коли вони вийшли з зали, коридор здався холоднішим.

— Ось і воно, — тихо сказав Герман. — Те, про що ніхто не співає пісень.

— Так, — відповів Еміль. — Тут уже не питають, хто правий.

Тут питають, хто сильніший.

Десь попереду, за чотирнадцять кілометрів,

село Водянка ще не знало,

що до нього вже вирушили.

Вони виїхали з Трапдолу ще до полудня.

Ворота замку повільно зачинилися за спинами, і камінь знову лишився позаду. Дорога повела вниз, між пагорбами, де трава була густішою, а сліди возів — свіжішими.

Чотирнадцять кілометрів.

Недалеко. Але важко.

Еміль їхав попереду на Борику. Щит висів збоку, мішок із трофеями вже був знятий — сьогодні вони не їхали як супровід. Сьогодні вони їхали від імені влади.

Герман тримався поруч на Степані.

Довго вони мовчали.

Лише копита били по землі, і вітер шелестів у траві.

— Це інше, — нарешті сказав Герман. — Не розбійники. Не дорога.

Еміль кивнув.

— Тут не нападуть першими, — відповів він. — Тут будуть дивитися. Чекати, що ми зробимо.

Герман стиснув повід.

— А якщо вони справді не можуть платити?

Еміль не відповів одразу.

— Тоді лорд назве це непокорою, — сказав він тихо. — І надішле когось гіршого.

— А ми ким будемо? — спитав Герман. — Тими, хто прийшов першим?

Еміль зупинив коня.

Борик тихо фиркнув.

— Я ненавидів, коли до нашого села приходили з мечами, — сказав він. — Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — відповів Герман.

— Але я ще більше ненавидів, коли ніхто не приходив узагалі, — додав Еміль. — Коли нас просто кидали.

Він повернувся до друга.

— Якщо ми не підемо — піде хтось інший.

І там уже не буде розмов.