Глава 6. Імена, що ходять попереду

Глава 6. Імена, що ходять попереду

«Найнебезпечніші люди — не ті, про кого кричать.

А ті, про кого починають шепотіти.»

Минув рік.

Для когось — ще один відрізок життя.

Для Еміля і Германа — ціла епоха.

Їм уже було майже дев’ятнадцять, і літо знову стояло над землею: тепле, спекотне, наповнене запахом сіна, пилу й дороги. Але цього разу вони йшли не як хлопці без імені — а як ті, кого впізнавали.

У Степанівці, Белоозерці, Озерянці їх знали всі.

Не з чуток — з діла.

— Якщо треба — клич Еміля й Германа.

— Вони зроблять.

— І не кинуть.

Вони бралися за роботу, від якої інші відмовлялися. Супровід, розшук, захист, переговори, дорога через небезпечні місця — усе, що вимагало не тільки сили, а й розуму. І виконували це чисто. Без зайвого шуму. Без дурних героїзмів.

Довіра росла швидше, ніж гроші.

Про них почали говорити в інших селах. Із уст в уста. Ім’я передавали разом із порадою — як щось надійне.

А разом із довірою прийшла й інша слава.

Розбійники теж почули ці імена.

Спершу — зі зневагою.

Потім — з настороженістю.

А згодом — із злістю.

Декілька банд відкрито оголосили полювання. Хтось хотів помститися. Хтось — перевірити. Хтось — заробити. Але поки що нікому не вдалося взяти їх зненацька.

Еміль і Герман більше не ходили легковажно.

На них була шкіряна броня, уже добре розношена, але доглянута. Шкіряні шоломи, що не раз рятували від випадкового удару. Міцні чоботи, зручні, пристосовані до довгих переходів. Зброя — не показна, але надійна: мечі, що слухалися руки, і луки, з яких вони стріляли без поспіху, але точно.

І поруч завжди був Борик — кінь, що знав дороги не гірше за них самих.

Вони були при грошах. Але не при жадобі.

У них не було «моє» і «твоє».

Бюджет був спільний.

Рішення — спільні.

Ризик — теж.

— Якщо підемо разом — вийдемо разом, — якось сказав Герман.

— Інакше немає сенсу, — відповів Еміль.

І поки літо повільно тягнулося над полями й селами, у повітрі вже відчувалося:

цей рік не буде спокійним.

Бо коли твоє ім’я знають і ті, хто платить,

і ті, хто хоче тебе вбити —

дорога стає коротшою.

А попереду на них чекав виклик,

який змінить не тільки їхню репутацію,

а й їх самих.

Вони були в Білозерівці вже другий день.

Село стояло біля води, спокійне на вигляд, але напружене всередині. Каравани тут зупинялися часто, та цього разу в повітрі відчувалася тривога. Люди говорили тихіше, ніж зазвичай, і частіше дивилися на дорогу.

Еміль саме перевіряв тятиву лука, коли до них підійшов голова села.

Чоловік був низький, кремезний, з червоним від недосипу обличчям. Він не ходив колами — видно було, що справа серйозна.

— Мені потрібна ваша допомога, — сказав він одразу.

Еміль підвів погляд.

— Слухаємо.

Голова села зробив знак рукою в бік складів.

— Лорд Сигрид Білий, — почав він, — із замку Трапдол замовив великий караван продуктів. Зерно, м’ясо, сир, сушені овочі. Дуже великий караван.

Герман насторожився.

— І в чому проблема?

Голова гірко всміхнувся.

— У нас немає воїнів, які могли б його супроводити. Ті, що є, бояться. Дорога небезпечна. Розбійники знають, що йде велика поставка.

Він замовк на мить, а потім додав:

— Є кілька охочих… але їх мало. Такий караван розгромлять за день.

Еміль мовчав.

— Тому я прийшов до вас, — продовжив голова. — Люди говорять, що якщо хтось і здатен провести караван — то це ви.

Він глибоко вдихнув.

— Я добре заплачу. До чотирьох тисяч динарів. За супровід.

Герман тихо свиснув крізь зуби.

Еміль підвівся.

— Скільки кілометрів звідси до Трапдолу? — спитав він.

— Близько шістдесяти, — відповів голова. — Майже три дні дороги. Якщо все піде добре.

Еміль переглянувся з Германом.

Це була не звичайна робота.

Це був контракт із лордом.

І великі гроші завжди означали великі проблеми.

— Ми не даємо відповіді одразу, — сказав Еміль спокійно. — Нам треба подумати.

Голова села кивнув.

— Я розумію. До вечора. Але знайте — іншого виходу в нас немає.

Коли він пішов, Герман повільно видихнув.

— Чотири тисячі, — сказав він. — І три дні дороги.

— І Лорд Сигрид Білий, — додав Еміль. — Це вже не село. Це політика.

Він подивився на дорогу, що вела на північ.

— Якщо ми погодимося, — тихо сказав він, — назад дороги не буде.

Вітер пройшовся по траві, ніби перегортаючи сторінку.

До вечора залишалося кілька годин.

І за цей час

їм потрібно було вирішити,

чи готові вони ступити на шлях,

з якого починаються великі війни.

Вечір у Білозерівці був теплим і неспокійним.

Сонце повільно тону́ло в озері, фарбуючи воду в мідний колір. Люди розходилися по домівках, а на вулицях залишалися лише тіні та приглушені голоси. Біля стайні, де стояв Борик, Еміль і Герман сиділи на дерев’яній колоді, дивлячись, як гасне день.

— Чотири тисячі динарів, — першим порушив тишу Герман. — За три дні дороги.