Глава 5. Дорога, що починається з торгу

Глава 5. Дорога, що починається з торгу

«Найспокійніші дороги часто ведуть туди, де на тебе вже чекає біда.»

Після зачистки табору розбійників життя у Степанівці ніби втратило поспіх.

Еміль і Герман залишалися тут уже кілька тижнів. Дні минали однаково: сон на запашному сіні, ранковий холод, що пробирав крізь одяг, повільні розмови з селянами та вечори біля вогнища. Після боїв і небезпеки така тиша здавалася дивною — майже підозрілою.

Гроші, щоправда, зникали швидше, ніж хотілося.

Еміль це відчував. Він лежав у клуні, дивлячись на балки під стелею, де між дошками пробивалося сонячне світло, коли почув кроки. До них підійшов фермер — кремезний чоловік років п’ятдесяти, з грубими долонями, потрісканими від роботи, і запахом сіна та худоби.

— Хлопці… — почав він обережно, знімаючи шапку. — Кажуть, ви тут… за плату можете в дорогу піти.

Герман повільно сів, спершись спиною об стіну.

— Залежить від дороги, — спокійно відповів він.

Фермер помітно занервував, оглянувся довкола, ніби боявся зайвих вух, і лише тоді заговорив упевненіше.

— Мені треба корів купити. Три. У Белоозерці.

— Це десь… — він замислився, — кілометрів двадцять звідси.

Еміль підвівся, стряхнув із себе солому.

— А сам чому не йдеш? — запитав він.

Фермер важко зітхнув.

— Дорога там… не найкраща. Ліс, пагорби, стара ґрунтівка.

— Та й кажуть, що чужинців там не дуже люблять.

Він зробив паузу і додав:

— А корови там дешеві. Значно дешевші, ніж тут.

Еміль і Герман перезирнулися. Такі слова завжди означали одне: ризик.

— Скільки платиш? — прямо запитав Еміль.

Фермер швидко відповів, ніби боявся передумати:

— До трьохсот динарів. Якщо все буде ціле і швидко.

Герман тихо свиснув.

— За корів — непогано, — буркнув він.

Еміль задумався. Двадцять кілометрів — це день ходу туди, день назад. Якщо без пригод. А без пригод, як він знав, буває рідко.

— Покажи дорогу, — сказав він нарешті.

Фермер з полегшенням видихнув, витяг із-за пазухи зім’яту карту і розгорнув її просто на сіні. Папір був старий, із плямами й потертостями.

— Ось Степанівка, — він ткнув пальцем. — Йдете цією дорогою до лісу. Тут буде старий міст — не звертайте з нього.

— Потім пагорби, — палець ковзнув далі. — А тут, біля озера, починається Белоозерка.

Еміль уважно запам’ятовував маршрут: вигини дороги, небезпечні місця, ділянки лісу, де легко влаштувати засідку.

— Якщо зійдете з дороги, — додав фермер тихіше, — можете не повернутися.

Герман склав карту і підвівся.

— Вирушаємо зранку, — сказав він. — Чим швидше — тим краще.

Еміль кивнув.

Він уже відчував це знайоме напруження —

коли спокій закінчується,

а дорога знову кличе вперед.

Ранок у Степанівці був холодним і сирим.

Еміль прокинувся раніше за сонце. У клуні пахло сіном і вогкістю, дерев’яні стіни потріскували від нічного холоду. Він сів, потягнувся, відчуваючи втому в спині — не від бою, а від тижнів без справжнього руху.

Герман уже не спав. Він мовчки сидів на перевернутому відрі й перевіряв спорядження — небагате, просте, але знайоме.

Ніякої броні.

Ніякої розкоші.

Лише старий меч Еміля з потертим руків’ям, ніж у Германа, загорнутий у шкіряні піхви, та ще один короткий клинок про запас. До того — торби з їжею, фляги з водою й теплі плащі, які захищали більше від дощу, ніж від удару.

— Не люблю такі дороги, — буркнув Герман, затягуючи ремінь. — Коли платять за корів, а попереджають про ліс.

Еміль кивнув. Він перевірив меч — не гостроту, а баланс. Провів пальцем по зазубреному лезу, згадав, скільки разів воно вже рятувало йому життя.

— Якщо буде біда, — сказав він, — тікати будемо швидше, ніж битися.

— Без броні ми довго не встоїмо.

— Знаю, — відповів Герман. — Тому й не подобається мені цей шлях.

Вони взяли небагато: сухий хліб, шмат в’яленого м’яса, фляги. Зайвого не несли — кожен зайвий крок у дорозі коштує сил, а сил у них було рівно стільки, скільки потрібно, і не більше.

Перед виходом Еміль зупинився біля дверей клуні й озирнувся на село. Степанівка прокидалася повільно: десь загавкала собака, закричав півень, з коминів піднімався дим.

— Можна було б залишитися, — тихо сказав він.

Герман застібнув плащ і похитав головою.

— Можна.

— Але тоді ми знову сидітимемо на сіні й чекатимемо, поки гроші скінчаться.

Еміль мовчки вийшов на дорогу.

Перші кроки були важкими не через втому — через передчуття. Дорога тяглася вперед, ґрунтівка вела до лісу, де світло гасне швидше, ніж на відкритому полі.

— Думаєш, корови того варті? — спитав Герман, коли село залишилося позаду.

— Думаю, — відповів Еміль після паузи, — що справа не в коровах.

Він подивився на темну смугу лісу попереду.

— А в тому, що ця дорога вже зробила вибір за нас.

І вони пішли далі —

без броні,

без захисту,

лише з холодною сталлю та відчуттям,

що попереду на них чекає не просто робота.

Вони їхали повільно, не підганяючи коня.

Стара кобила йшла рівно, звично ступаючи по ґрунтівці, ніби знала цю дорогу краще за людей. Копита глухо стукали по вологій землі, інколи ковзаючи на камінні. Повітря було прохолодне, свіже, з запахом хвої й сирої кори.

Ліс поступово змикався навколо дороги.