Глава 4. Табір розбійників

Глава 4. Табір розбійників

«Найнебезпечніший час —

це тиша після перемоги.»

— з прикордонних хронік

Після знищення шайки розбійників Еміль і Герман залишилися у Степанівці.

Не з обережності — з потреби. Тіло вимагало відпочинку, а розум — часу, щоб наздогнати те, що вже сталося. Уперше за довгий час вони могли спати без варти, без постійного напруження в плечах.

Грошей у них тепер було близько чотирьохсот динарів.

Для когось — дрібниця.

Для них — цілий світ.

Це були не випадкові монети й не милостиня. Це були гроші, зароблені боєм, ризиком і кров’ю. Вони лежали в торбі важко, майже відчутно — як відповідальність.

— Колись я й уявити не міг таку суму, — сказав Герман, сидячи біля стайні. — А тепер… навіть дивно.

— Гроші швидко закінчуються, — відповів Еміль. — А наслідки — ні.

Селяни ставилися до них інакше. Уже не як до мандрівників і не як до найманців. Їм приносили їжу, віталися першими, інколи просто мовчки кивали — з повагою.

Але найцінніше, що вони мали тепер, — стояло біля дерев’яного тину.

Кінь.

Невисокий, трохи незграбний, з вузькими боками й нерівною ходою. Він не був бойовим жеребцем і не виглядав грізно. Іноді спотикався, іноді фиркав без причини, ніби сам не вірив, що тепер у нього є господарі.

— Ну що, — усміхнувся Герман, погладивши його по шиї, — як тебе назвемо?

Кінь тихо заржав, переступив з ноги на ногу й ледь не перечепився об власне копито.

Еміль подивився на це й уперше за довгий час усміхнувся щиро.

— Борик, — сказав він. — Просте ім’я. Як і ми.

Так у них з’явився Борик.

Він був неідеальний.

Не швидкий.

Не сильний.

Але він був їхнім.

Увечері вони сиділи біля хати, дивилися, як сонце сідає за поля Степанівки. Повітря було теплим, спокійним, майже мирним.

Та Еміль знав: це затишшя — оманливе.

Бо десь у лісі, серед дерев і тіней, стояв табір розбійників.

Ті, що втратили своїх.

Ті, хто рано чи пізно запитає: хто це зробив?

І коли вони запитають —

відповідь їм не сподобається.

Вони сиділи біля стайні, коли над селом опустилися сутінки. Борик жував сіно, час від часу фиркав і знову намагався влаштуватися зручніше, ніби йому весь світ був трохи завеликий.

Еміль дивився у бік лісу.

— Вони не зникнуть, — сказав він раптом.

Герман не одразу відповів. Він зрозумів, про кого йдеться.

— Ті, що втекли? — уточнив він.

— Їхній табір, — кивнув Еміль. — Ми вбили двох. Один утік. Він повернеться туди. І якщо ми нічого не зробимо — вони прийдуть сюди.

Герман повільно випростався.

— Ти пропонуєш піти на табір? — спитав він. — Зараз?

— Не битися, — спокійно відповів Еміль. — Подивитися.

Він нахилився, підібрав жменю землі, пересипав крізь пальці.

— Скільки їх. Як озброєні. Де сплять. Де вартові. Без героїки. Просто очима.

Герман на мить замислився.

— Розвідка, — сказав він. — А потім?

— Потім — повернемося. І підемо до голови села. Не з чутками, а з цифрами. З планом.

Герман уважно подивився на нього.

— Ти вже думаєш, як не двоє проти світу, — сказав він. — А як хтось, хто хоче прибрати загрозу назавжди.

Еміль не заперечував.

— Якщо ми вже почали, — сказав він тихо, — то або доведемо до кінця, або станемо черговою історією, яку тут шепотітимуть вечорами.

Вони вирішили йти на світанку.

Без коня.

Без шуму.

Вранці туман знову ліг на поля. Вони вийшли зі Степанівки, не привертаючи уваги, тримаючись старих стежок. Ліс прийняв їх насторожено — тріск гілок, запах вогкості, далекі голоси птахів.

Через кілька годин вони побачили перші ознаки.

Втоптана трава.

Попіл від старого вогнища.

Сліди копит і чобіт.

— Тут часто ходять, — прошепотів Герман.

Вони підповзли ближче, лягли за поваленим деревом.

Табір був розташований у низині. Кілька наметів, імпровізовані укриття з гілок, загін для коней. Біля вогнища — люди. Не менше десятка. Озброєні по-різному: у когось старі мечі, у когось списи, у двох — луки.

— Більше, ніж ми думали, — тихо сказав Герман.

Еміль рахував.

— Дванадцять… може, п’ятнадцять. Є вартові. Міняються. Дисципліни мало, але звикли до місця.

Він запам’ятовував усе:

де стоїть вогонь,

де сплять,

де зберігають зброю,

де слабке місце — з боку струмка.

— Самі не потягнемо, — прошепотів Герман.

— І не будемо, — відповів Еміль. — Саме тому нам потрібен голова села.

Вони відійшли так само тихо, як і прийшли.

Дорогою назад Еміль уже складав план:

хто піде першим,

де відрізати відступ,

як не дати їм зібратися.

— Це буде не наш бій, — сказав він. — Це буде бій Степанівки. Ми лише допоможемо.

Герман кивнув.

— Тепер ти точно не просто охоронець караванів.

Еміль нічого не відповів.

Він знав:

коли люди починають планувати знищення таборів,

назад дороги вже немає.

Голова Степанівки прийняв їх того ж вечора.

У тій самій кам’яній хаті, але тепер атмосфера була іншою. На столі лежала карта околиць, поряд — глиняний кухоль із недопитим вином. Чоловік виглядав напруженим, наче вже здогадувався, з чим вони прийшли.

— Ви повернулися швидше, ніж я думав, — сказав він. — І без втрат. Це добре… але насторожує.