Глава 2. Торговий шлях і перший бій

Глава 2. Торговий шлях і перший бій

«Золото завжди знаходить дорогу до крові.

Питання лише — чия це буде кров.»

— з настанов охоронців караванів

Вони йшли вже близько шести годин.

Ноги нили, плечі тягнула вага зброї, але жоден не скаржився. Дорога поступово ставала ширшою, витоптанішою, а сліди — свіжішими. Колеса возів, копита коней, сліди чобіт — усе це вело в одному напрямку.

Попереду з’явився торговий шлях.

Широка дорога, що тягнулася між рівнинами Талісії, мов жила, якою текло життя. Нею щодня проходили сотні караванів: з зерном, тканиною, вином, залізом, сіллю. Тут не було тиші — лише скрип возів, голоси купців і дзенькіт металу.

— Ось вона, — сказав Герман. — Серце грошей.

Еміль мовчки оглянув шлях.

Тут можна було заробити динари.

Тут можна було загинути.

І дуже часто — і те, й інше водночас.

Вони стояли трохи осторонь, спостерігаючи. Каравани йшли один за одним. Деякі — добре озброєні, з охороною. Інші — бідніші, з тривожними поглядами й поспішними кроками.

— Якщо підійдемо просто так, — сказав Герман, — нас проженуть.

— Тому ми не підходимо просто так, — відповів Еміль. — Ми чекаємо.

Чекати довелося недовго.

З-за повороту виїхав невеликий караван: три вози, п’ятеро людей охорони, втомлені коні. Купець постійно озирався назад.

Еміль помітив це першим.

— Вони бояться, — тихо сказав він. — І не дарма.

Наче у відповідь з узлісся виринули тіні.

Четверо. Озброєні. Швидкі.

Розбійники.

— От і перший шанс, — прошепотів Герман, стискаючи ніж.

Еміль затримав його рукою.

— Не геройствуй. Тримаємося разом. Я — спереду. Ти — збоку.

Розбійники вийшли на дорогу, перегородивши шлях. Охорона каравану схопилася за зброю, але було видно — вони не готові.

Еміль зробив крок уперед.

— Ми можемо допомогти, — голосно сказав він, дивлячись на купця. — За плату.

Той вагався лише мить.

— Якщо виживемо — заплачу, — крикнув він.

Цього було досить.

Коли розбійники вийшли з узлісся, час ніби сповільнився.

Еміль побачив усе одразу: як один із них тримає меч надто високо, як інший кульгає на ліву ногу, як третій нервово стискає руків’я, а четвертий — усміхається, впевнений у легкій здобичі.

— Не рвися, — прошепотів Герман. — Вони чекають страху.

Еміль мовчки кивнув.

Розбійники рушили першими.

Один побіг прямо на нього, закричавши, ніби крик мав зламати волю. Еміль відчув, як серце рвонулося вгору, як руки на мить стали важкими.

Зараз, — промайнуло в голові. — Або ніколи.

Він не відступив.

Клинки зійшлися з глухим ударом. Метал завібрував у руках. Сила удару була такою, що Еміль ледь втримав рівновагу, але ноги стояли правильно — батько навчив.

Другий удар — зверху.

Третій — у бік.

Еміль відходив півкроку, крутив корпус, тримав лівий бік закритим. Він не бив навмання — шукав момент.

Поруч почувся короткий крик.

Герман.

Він увірвався збоку, різко, без зайвих рухів. Його ніж не був призначений для красивих ударів — лише для швидких. Один розбійник схопився за руку, випустивши меч.

— Назад! — крикнув хтось із нападників.

Але було пізно.

Охорона каравану, побачивши, що бій іде на рівних, наважилася вступити. Один з них ударив списом, другий — прикрив купця.

Еміль відчув біль у плечі — лезо ковзнуло по шкірі, розірвавши одяг. Кров була теплою. Реальною.

Страх зник.

Залишилася зосередженість.

Він зробив крок уперед, ударив не сильно, але точно — по зап’ястку. Розбійник завив і впав навколішки.

— Відходимо! — пролунало з узлісся.

Ще кілька секунд — і тіні зникли між деревами, залишивши після себе тільки важке дихання й сліди в пилюці.

Настала тиша.

Еміль стояв, опустивши меч. Руки тремтіли. Ноги стали ватяними. Він тільки тепер усвідомив, що живий.

Герман підійшов першим.

— Ти тримався, — сказав він хрипло. — Чесно.

— Ти теж, — відповів Еміль.

Вони подивилися один на одного й уперше не усміхнулися.

Бо зрозуміли:

це вже не тренування.

І не гра.

Це була дорога, яка вимагала крові.

Купець підійшов пізніше, простягаючи гаманець.

— Ви врятували нас, — сказав він. — Запам’ятаю це.

Динари дзенькнули в долоні Еміля. Вони були важчі, ніж здавалися.

Бо це було золото, зароблене боєм.

І з цього моменту торговий шлях перестав бути просто дорогою.

Він став випробуванням.

А перший бій — початком репутації, яка з часом перетвориться на легенду.

Після бою караван ще довго не рушав.

Люди приходили до тями: перев’язували рани, підіймали впалий крам, заспокоювали коней. Дорога знову наповнилася рухом, але напруга нікуди не зникла — вона осіла в кожному погляді.

Старший каравану, кремезний чоловік із сивиною на скронях, підійшов до Еміля й Германа. Він уважно дивився на них, ніби зважував не роки — характер.

— Ви билися не як хлопчаки, — сказав він. — І не як розбійники.

Еміль мовчав, чекаючи.

— Ми йдемо до села Степанівка, — продовжив чоловік. — Це близько двадцяти кілометрів. Дорога там неспокійна. Після сьогоднішнього… я не хочу ризикувати.

Він зробив паузу.

— Прошу вас супроводити нас.

Герман глянув на Еміля.

— За плату, — додав караванник одразу. — Чесну. Наперед і після прибуття.