Пролог.

Пролог

«Коли королі воюють за корони,

першими платять ті, у кого їх ніколи не було.»

— з хронік Талісії

Раннім ранком Еміль прокинувся від криків.

Спершу йому здалося, що це сон — уривки голосів, злі, різкі, наче вітер жбурляв слова об стіни хат. Та за мить пролунав глухий удар, тріск дерева, і крики стали ближчими, гучнішими, справжніми.

Емілю було тринадцять років.

Він зіскочив з лежанки й босоніж підбіг до вікна. Холодне повітря вдарило в обличчя. На вулиці вже збиралися люди — хтось із порожніми руками, хтось із мішками, хтось із опущеною головою.

Це були бандити.

Чужі. Озброєні. Впевнені у власній безкарності.

Вони прийшли так, як приходили завжди.

— Дінари! — кричав один.

— М’ясо!

— Сир!

— Бавовну! Усе сюди!

Село Озерянка, загублене серед рівнин королівства Талісія, не мало ні мурів, ні вояків, ні захисту. Тут були лише селяни — втомлені, голодні, навчені виживати.

Еміль бачив, як сусід виносить останній мішок зерна.

Як жінка притискає до грудей дитину, ніби власне тіло могло стати щитом.

Як старий мовчки падає навколішки, благаючи не про пощаду — про час.

Ніхто не опирався.

Усі знали: опір — це смерть. А іноді й щось гірше.

Королю було не до них.

Талісія жила війною. Десь далеко гриміли битви між королівствами, вирішувалися долі земель, підписувалися накази. Назви сіл на кшталт Озерянки губилися між рядками звітів.

Еміль це розумів.

Він розумів, що зараз усе буде, як завжди:

звичайні люди віддадуть останнє,

в надії прожити ще один день.

Він стис кулаки.

І вперше в житті відчув не страх —

а лють.

Тиху. Глибоку. Небезпечну.

Ту саму, що колись змінить цей світ.

Бандити пішли так само раптово, як і з’явилися.

Кінські копита ще деякий час глухо стукотіли десь на дорозі, а потім і цей звук зник. Над Озерянкою повисла тиша — важка, липка, ніби дим після пожежі.

Люди не раділи.

Усі знали: вони повернуться. Завжди поверталися.

Еміль вибіг на вулицю. Земля була втоптана, двері вибиті, кілька хат стояли з розчиненими навстіж входами, ніби поранені, що не мали сил зачинитися. Десь плакала жінка. Хтось голосно сварився, рахуючи втрати. Хтось просто сидів на лавці, дивлячись у порожнечу.

Біля колодязя він побачив Германа.

Той стояв, стискаючи в руках ніж із тупим лезом — швидше символ, ніж зброю. На його обличчі не було сліз. Лише злість.

— Вони навіть не ховалися, — сказав Герман першим. — Прийшли серед білого дня. Як до себе додому.

Еміль кивнув.

— Бо знають, що їм нічого не буде, — відповів він. — Королю байдуже. Для нього ми — не люди. Ми цифри.

Герман гірко всміхнувся.

— Я чув, як один із них сміявся. Сказав, що за місяць прийдуть знову. І що ми маємо підготувати більше.

Еміль стиснув зуби.

Поряд проходив старий Мартин, тягнучи порожній віз. У когось забрали худобу. Біля хати коваля жінки збирали розкидані речі, мов уламки власного життя. Діти мовчали — надто рано навчилися мовчанню.

— Це несправедливо, — тихо сказав Еміль. — Ми нічого їм не винні.

— У цьому світі, — відповів Герман, — винні всі, хто слабший.

Вони мовчали кілька секунд. Вітер колихав порожні полотна на парканах, ніби білі прапори.

— Ми ж не завжди будемо такими, — раптом сказав Еміль. — Ми виростемо.

Герман подивився на нього уважно, по-дорослому.

— І що тоді?

— Тоді ми не віддамо, — твердо відповів Еміль. — Ні дінарів. Ні людей. Ні села.

— Думаєш, двоє можуть щось змінити? — спитав Герман.

— Думаю, що хтось мусить почати.

Герман повільно кивнув.

— Я не хочу тікати все життя, — сказав він. — Не хочу ховатися, коли чую крики.

Еміль простягнув руку.

— Поклянемося?

Герман без вагань стис її.

— Поклянемося, — відповів він. — Що коли виростемо — доб’ємося миру. У всіх королівствах. Або загинемо, намагаючись.

Вони ще не знали,

що шлях до миру пролягатиме через кров.

І що одного дня їх самих боятимуться так само, як сьогодні — бандитів.

А Озерянка тим часом повільно оживала.

Люди латали двері, ділилися рештками їжі, допомагали тим, у кого забрали все.

Жили — не завдяки королю.

А всупереч йому.

І саме тут, серед зламаних хат і мовчазних дітей,

народилася клятва, яка згодом переверне світ.

Вони почали не з ненависті.

Вони почали з гри.

Спершу це були звичайні палиці, підібрані за селом, біля старого яру. Еміль тримав свою обома руками, наслідуючи рухи, які колись бачив у солдатів. Герман стояв навпроти, насупивши брови, і робив вигляд, що не боїться.

— Тримай вище, — буркнув Герман. — Інакше тебе одразу виб’ють.

— Ти теж не вмієш, — огризнувся Еміль, але підняв руки.

Вони билися до першого болю. До подряпин. До синців.

Плакати було соромно.

Коли з’являлася кров — навіть крапля — вони зупинялися, мовчки дивилися одне на одного, а потім знову ставали в стійку.

Ніхто їх не вчив.

Увечері вони підглядали за старими, що колись служили у війську. Запам’ятовували, як ті тримають спину, як ставлять ноги, як дивляться — не на меч, а в очі ворога.

— Меч — це не залізо, — сказав якось старий ковалів брат, який кульгав після війни. — Це продовження руки. А рука має знати, що робить.

Заліза в них не було.

Але було дерево.