Трохи тиші

Це був звичайний плацкартний вагон, і в мене був звичайно-плацкартний поганий настрій. За кілька останніх днів на мене навалилося стільки проблем і невтішних думок, що здавалося, ніби Хтось Наверху знайшов на Робочому столі мого життя програмку «Zapadlo.V.1.0.exe» і тепер вирішив її запустити. А я тепер вигрібав наслідки усього цього, сидячи, поки сам, у відділені вагону, що поблизу туалету. Добре хоч не бокові місця. Там якраз примостилося двійко молодих легінів. Вони мали на двох не більше тридцяти років і не менше 5 літрів пива. При цьому шумно їли якісь чіпси і сухарики та голосно хихотіли, розповідаючи одне одному різні бувальщини.

Рух через останні двері вагону не поступався рухові на Хрещатику, доводячи мене до сказу постійним гахканням дверей. Здавалося, ніби провідниця під розписку пообіцяла мешканцям її вагону за щонайменше триразовий похід до туалету чи у сусідній вагон видавати безкоштовно по стакану чаю, аби було потім ще чим сходити. Мої попутники і без чаю мали причини відвідати приміщення за моєю спиною, а ще кожні півгодини виходили в тамбур покурити. Таким чином вони активно псували свої молоді легені, псували атмосферу вагону цигарковим димом, а я ж активно псував їм карму суворим поглядом. Хоч я не впевнений, що із найменшим успіхом, але принаймні я старався.

Від тяжких думок, що бігали по колу, на душі шкреблися кішки. Вірніше, здавалося, що спочатку вони туди сходили, а вже потім почали загрібати своїми лапами.

Та згодом поїзд зупинився і в моєму відділенні з’явилося двоє сусідів. Першою була молода дівчина із величезною рожевою валізою на коліщатках та сонцезахисними окулярами-авіаторами на обличчі (це о пів на десяту вечора). Спочатку вона цією валізою перекрила пасажиропотік між вагонами, чим трохи порадувала мене, але потім із п’ять хвилин безуспішно намагалася впихнути її у простір під нижнім сидінням. Нарешті, зрозумівши безперспективність цього заняття, вона вирішила розташувати валізу прямо під столом, і я був змушений трохи відсісти від вікна, де я марно намагався пізнати таїнство медитації та блаженного спокою, вдивляючись у пролітаючі повз мене краєвиди.

Та справжню небезпеку моєму і без того поганому настрою випромінювала друга попутниця. Це була немолода сухорлява жіночка із закрученим волоссям та окулярами із товстими лінзами. Я досить часто зустрічав таку породу людей – задавши якесь безневинне питання та отримавши односкладну відповідь, вони можуть далі так розвинути тему, що тобі, не промовивши жодного слова, доведеться вислухати усю історію її життя включно із трьома попередніми перед сучасною реінкарнацією. У інші дні я би просто відгородився від світу навушниками і списком улюблених пісень, але не сьогодні. Кілька днів до цього я потрапив під сильну зливу – волога потрапила усередину телефону й він поступово конав, блимаючи зрідка сенсорним екраном. Тому я був абсолютно беззахисним перед інфошумом цього жорстокого світу. Тож, не гаючи часу, я розстелив постіль на верхній полиці, заліз туди й повернувся до попутників спиною та іншою частиною тіла, як перед цим встигла повернулася до мене моя фортуна. Принагідно, я вдавав, ніби слухаю музику.

Відчуваючи на спині осудливий погляд, я подумки давав відповіді на неозвучені питання жіночки: так – я хамло, ні – зі мною не все гаразд, ні – я не хочу ні з ким про це говорити, і краще всім залишити мене в спокої; ага, так – я вже казав – я хамло.

Жіночка відразу зосередила свою потребу спілкування на дівчини. Спочатку запитала чи ще провідниця ще не пропонувала чай, хоч зайшла до вагону одночасно з нею. Далі якимось незбагненним чином, трошки покритикувавши Укрзалізницю, сучасні ціни та політику загалом, плавно перейшла до розповідей як усе життя їздила у відрядження і яким смачним був тоді грузинський чай у вагонах.

Як я вже розповідав вище, навушники вперто продукували відсутність звуку, а опцію «Фільтрація зовнішнього шуму» я ще не встиг прописати у своїй програмі, тому мимоволі й мені довелося все це вислуховувати. Разом із тим, Тому, хто нагорі, явно набридло було юзати програму «Zapadlo.V.1.0.exe» із параметрами за замовчуванням, тож Він вирішив поексперементувати із її численними опціями.

Спочатку, коли я відлежав бік, і таки був змушений повернутися обличчям до пасажирів, мені довелося спостерігати картину, як легіні з бокових полиць, нарешті впоравшись із численним запасом сухариків та чіпсів, тепер розправлялися із їх залишками, висипаючи крихти із пакетиків собі у горлянку. При цьому вони умудрялися розсипати крихти собі на обличчя, одяг, навіть підлогу. У шлунку у мене закрутило від побаченого, і я пожалкував, що взагалі вечеряв.

Потім на телефон дівчини хтось подзвонив, заповнивши відділення плацкарту реп-композицією, у якій головний виконавець англійською мовою розповідав про нелегкі, але круті трудові будні чорношкірих гангстерів. За цим почалася розмова дівчини, очевидно, з її близькою подругою, у якій ішлося про те, що «Яріку вона чітко сказала – у неї є правила, і якщо він не в змозі цього зрозуміти, то хай валить…». Далі детально перераховувалося, який Ярік козел, але вона все ж дає йому шанс, а після цього розповідь повернулася до свого початку і знову включився попередній монолог. Від того, що мені доводилося все це чути, хотілося вити. А от жіночка нічого – уважно всотувала в себе нову інформацію, щоб потім детально розпитати дівчину…

Отож, на той момент мій мізантропійний стан досяг свого максимуму. І добре, що тоді ніхто не додумався дати мені управління ядерними ракетами, бо тоді відгребли усі – і праві, і винуваті, і лисі, і пухнасті… Я б улаштував такий ядерний апокаліпсис, щоб людство здригнулося б від жаху, а сам гордо і незворушно сидів і чинив би Страшний ядерний суд із висоти другої полиці плацкарту… Та ось відлетіла моя остання уявна ракета з ядерної боєголовкою, і щось треба було вирішувати. Тому, щоб хоч трохи відволіктися, я спустився зі свого «високого замку», і пішов до туалету. Але й там на мене очікував неприємний сюрприз – із дзеркала на мене теріщилася якась людина із кам’яним обличчям і втомленими очима. Це вже було занадто, тож я хлюпнув на неї водою, після чого її образ розмився, і став трішки приємнішим.