Розділ 7

Варвара

Він наздогнав мене в коридорі.

— Варю, стій! Зачекай. Та стій же ти!

Слава схопив мене за руку і спробував обійняти. Я не давалася, відпихала його щосили, але і він теж не здавався.

— Відпусти.

— Пробач... пробач... будь ласка, пробач мене...

— Як ти міг?

— Пробач... я просто ляпнув дурницю...

— Ніколи більше так про мене не думай...

— Не буду... ніколи.

— Не вірю, — крізь сльози протягнула я, вже затихши в його обіймах.

— Якщо зроблю... ніколи більше не підпускай мене до себе... не дружи зі мною, не обіймай мене і ні в якому разі не цілуй...

— Не цілувати? — я підняла на нього заплакані очі.

— Ні в якому разі... — тихо сказав він. А сам чомусь наблизився ще ближче. Я шкірою відчувала його подих і не могла відвести від нього погляд.

Момент, коли його губи накрили мої, можна порівняти хіба з феєрверком... Усе всередині мене ніби розлетілося на малесенькі шматочки... і тільки він, тільки його губи могли зібрати мене воєдино.

Цього разу він цілував зовсім не так, як уперше... Тоді він напирав... змушував підкоритися, повинуватися... а цього разу його поцілунок був ніжний, заспокійливий... так схожий на того Мирослава, якого я завжди знала.

Він відсторонився, взяв мене за руку і сказав:

— Ходімо до тебе.

Я округлила очі й одразу вся стислася. Я, звісно, погодилася на все... але... все одно боялася.

Слава спочатку не зрозумів, а потім розсміявся.

— Не буду я тебе сьогодні чіпати. Лише хочу поговорити.

Не буде?

І от я ніби рада... а ніби й не дуже.

— Зрозуміло. Але до мене не вийде. Марта залишилася в кімнаті. Спить.

— Тоді... підеш до мене?

Мирослав

Я намагався тримати її за руку достатньо міцно, аби вона не втекла, але водночас обережно, щоб не зробити їй боляче. Я й так уже стільки разів накосячив. Більше не міг собі цього дозволити.

Якби я побачив Варю з хлопцем, який так її доводить, від нього б мокрого місця не залишилося. А сам чим кращий?

Тому я вирішив нічого не обіцяти Варі. Вирішив пообіцяти собі.

Якщо я дозволю собі хоча б ще раз втратити контроль і нагрубити їй, то краще мені взагалі з нею не бути. Краще нехай знайде когось іншого. Того, хто не буде робити їй боляче через власні ревнощі.

Від самої цієї думки все всередині стислося.

Віддати її комусь іншому?

Та нізащо.

А це означало, що доведеться навчитися тримати себе в руках в будь-якій ситуації. Спочатку слухати Варю, і тільки потім робити висновки. І найголовніше вірити їй, вірити хай там що.

Я стільки років тримався... показував їй найкращу версію себе. І тепер, коли вона зовсім близько, коли тільки руку простягни — і вона буде моєю, я просто не мав права все зіпсувати.

Хай поки це лише домовленість... хай поки все не по-справжньому.

Та вона буде моєю.

Обов'язково буде.

От тільки спочатку мені потрібно дещо їй розповісти.

Вона ж не втече від мене коли дізнається?

Трошки солодкого не завадить: