Розділ 6

Варвара

Ранок почався нервово. Я проспала і шалено запізнювалася на пари. Марта, зрадниця, сказала, що сьогодні не піде, бо в неї ЛЮБОВ... Довелося плентатися самій.

Коли я вже майже підійшла до потрібної аудиторії, я помітила Славу, що стояв при вході. І до нього вчепилися два дурні. Знала я їх... вони вже не раз Славу задирали. То підтрунюють над ним, то річ яку заберуть, то підніжку поставлять. А він, як і колись давно в школі, лише мовчки все зносив. Звісно він намагався показувати, що йому байдуже, але я чудово розуміла, що в глибині душі це могло бути зовсім не так.

Я підлетіла до них і встала між ними і Славою, широко розставивши руки.

— І що вам знову від нього потрібно?! Ідіть геть!

Це навіть не їхній корпус! Чого вони вічно тут пасуться?

— О-о-о... з'явилася твоя вірна захисниця.

Вони гучно зареготали.

— І не соромно за дівчачою спідницею ховатися?

— Слабак.

Але, що б вони там не говорили, все ж вони пішли геть.

Я повернулася до нього і сказала:

— Не слухай їх. Ти не слабак.

Слава нахилив голову і якось дивно поглянув на мене.

— Думаєш? Дівчата не звертають на мене уваги... а хлопці задирають. То як не слабак?

— Ти бачив цих два амбала? Треба бути ідіотом аби лізти проти них. А ти точно не ідіот.

Слава ледь усміхнувся, але якось дивно. Наче я сказала зовсім не те, що він хотів почути.

— А щодо дівчат... — почала я, та саме в цей момент пролунав дзвінок.

— Потім договориш, — кинув він і відчинив переді мною двері аудиторії.

Я пройшла до вже звичного місця, де ми зазвичай сиділи з Мартою. Слава зазвичай влаштовувався позаду, але цього разу несподівано зайняв вільне місце поруч зі мною. Звісно, я не була проти.

Ми розклали речі, та ще до того, як почалася лекція, Слава підсунув мені папірець.

Може, мені змінити зачіску... чи одяг... чи хоча б позбутися окулярів?

В голові одразу з’явилася непрохана картинка: Слава після душу. Мокре волосся, відкрите обличчя без окулярів... і той погляд, від якого я забула як дихати.

Вмить усередині мене закрутився тугий вузол, а серце запротестувало.

Ні.

Категорично ні.

Не треба.

Чому? Я теж хочу бути привабливим в очах інших.

З тобою все гаразд. І в тебе є я... ми ж домовилися.

Він прочитав, що я йому написала, але довго не повертав папірець. А коли врешті простягнув його назад, там було написано:

Хіба ти не передумала?

Я повернулася до нього і мотнула головою, вклавши в цей рух усю свою рішучість.

Було страшно. Страшно втратити друга. Насправді ще можна було все відмотати назад і просто забути про те, що сталося між нами. Вдати, що я нічого йому не пропонувала, що він мене не цілував... і залишитися друзями.

Але я не хотіла.

Не після того, що відчула поруч із ним.

Слава забрав записку назад. Кілька секунд щось писав, а тоді знову посунув її до мене.

Я просто думав, що все скасовано, раз ти одразу пішла гуляти з іншим.

Я перечитала рядок раз. Потім ще раз.

Що він знає?

Я нервово написала:

Про що ти?

Про того білобрисого. Скажи, йому ти теж запропонувала подібну домовленість? Чи з ним у вас кохання, а я так... на заміну?

На кілька секунд я просто завмерла.

А потім до мене дійшло.

Дійшло, що саме він про мене подумав.

Звісно. Для мене ж це нічого не означає!

Звісно, я ж із тих, хто може запропонувати переспати будь-кому.

А він хто? Так... ніхто. Просто другий номер у довгому списку!

Та як він міг...

В очах запекло.

Я вскинула на Славу розлючений погляд і різко підвелася.

— Варваро, що таке? — долинуло від викладача.

Студенти загомоніли.

Та я вже була біля дверей. І на викладача, студентів, їхні здивовані погляди — зараз мені було байдуже.

— Варю! — почулося десь позаду.

Не озирнулася.

Було боляче. Настільки, що хотілося лише одного — опинитися якомога далі.