Розділ 5

Варвара

— Гг... ггг...

Я криво усміхнулася і не придумала нічого кращого, ніж втекти.

— А-а-а... пробач, мені треба до вбиральні.

— Звісно, — просто відповів він, а коли я обернулася подивитися, чи не дивиться він на мене, то Сергій мені ще й підморгнув.

Невже закохався? Отак? З першого разу?

Який жах.

Бррр...

Що-що, а в кохання з першого погляду я не вірила. Ну як, колись вірила... але, обпікшись, зрозуміла, що більше ніколи не зможу покохати когось, не знаючи його.

До вбиральні я таки сходила, і, відверто, я вже готова була повертатися додому.

Треба поговорити з Мартою, і не дай Боже вона скине мене на Сергія.

Приб'ю.

Але коли я поверталася темним коридором, хтось схопив мене за руку і притис до стіни. Я хотіла закричати, та раптом його губи накрили мої.

— М-м-м...

Я різко наступила йому на ногу, і мені вдалося вирватися.

— Ай...

Штовхнула і побігла геть.

— Стій! — прокричав він мені вслід.

Голос здався мені знайомим. Я навіть на мить обернулася, та, окрім худорлявої чоловічої постаті в темряві, більше нічого не змогла розгледіти.

— Зачекай!

Ага. Вже.

Я була б повною ідіоткою, якби вирішила залишитися й гарненько роздивитися, хто ж це був такий. А з голосом я цілком могла й помилитися.

Тож побігла далі, більше не озираючись.

Я прибігла до нашого столика вся захекана.

— Що сталося? За тобою женуться? — запитала Марта.

— Все. Все добре. Але нам уже час додому.

— Уже? Я хотіла ще трішки побути.

— Уже, — з натиском сказала я.

Мої інтонацію та погляд вона зрозуміла вірно.

— Ну так... уже й справді пізно. Нам уже час.

На щастя, хлопці не стали ні сперечатися, ні вмовляти нас побути трохи довше. Вони провели нас до гуртожитку й мило з нами попрощалися. Здається, Сергій хотів попросити мій номер, але я вчасно розгадала його підступний план і втекла раніше, ніж він устиг відкрити рота.

— Гарний був вечір! Бувай!

Марта підійшла за кілька хвилин. Обличчя світилося, а губи виглядали припухлими.

— І як ти так можеш? — запитала я.

— Як?

— Ну ось так... це ж тільки перше побачення?

— Ми просто сподобалися один одному. Поки що нічого серйозного, а там буде видно.

— Але ти ж його зовсім не знаєш? А якщо він маніяк?

І одразу згадався той маніяк у темному коридорі клубу.

— Можливо. Але що тепер, ні з ким не зустрічатися? Та й сохнути по другові хто зна скільки часу — це не моє... Я б на твоєму місці придивилася до Сергія.

Мирослав

Втекла... 

Але, може, це було і на краще. Бо якби вона мене роздивилися, впізнала...

Точно побила б.

І я б навіть не сперечався, бо заслужив.

Накинувся на неї з поцілунком у темному коридорі, навіть слова не сказав. Та я і сам себе був готовий побити.

Ідіот!

Я стукнув кулаком по стіні, та навіть не відчув болю.

Боже, Мирославе, тримай себе в руках.

Ти не маєш права так із нею поводитися. Не маєш!

Я важко видихнув.

Але бачити її з іншим... Це виявилося вище моїх сил. Я думав, що вже звик. Думав, що зможу витримати все. Та після того, що сталося сьогодні... всього кілька годин тому... зрозумів, що не такий міцний, як мені здавалося.

Я все ще пам'ятав смак її губ, тепло її тіла...

А потім вона пішла на побачення з іншим. Стояла поруч із ним, сміялася... була настільки гарною...

Дідько... я мушу все з’ясувати.

— Хей, Мірош, ти чого тут? Йдемо.

Я озирнувся на Макса.

— Так, пішли.

І Варя теж... дає жару: