Глава 26

Час вночі, якось зовсім по-іншому виглядає, як час вдень. За вікном була непроглядна темрява, яку розсіювало світло ліхтарів і поодиноке світло в квартирах, лише час від часу було чути гул від проїжджаючої машини. Від втоми все виглядало не зовсім реально, змазано вже якось чи що. Максим спав. Час від часу в палату заходив лікар, і медсестра, і вони перевіряли, як він. Кожен раз вони мені говорили, що з ним все добре, я притуляла пальця до губ і шипіла, що тихше, бо неймовірно як, напівсидячи спав і Ренат. Мною торсало, я концентрувалася виконувала всі необхідні справи, робила всі необхідні дії, а потім приходив відкат. Ангельське терпіння вимагає диявольської сили. А сили, здавалося, на сьогодні скінчилися. Від того липкого страху, залишився гіркий післясмак.  І мною тіпало від усвідомлення, як сьогодні смерть була близько.  І як це могло трапитися отак просто, дорогою на роботу. Ти маєш купу планів,  проблем або чаянь, незадоволення, мрій, бажань, прагнень, розчарування і за якусь мить,  залишається тільки понівечене авто. І ти не знаєш, коли тебе може не стати в цьому житті. Це дерло мене на дрантя, вганяло в тужаву безвихідь, що відзивалася присмаком полину в роті, кришило усталене відношення до життя і гарувало набатом в моїй голові. Я відловила усі відтінки страху і відкрила ворота пекла, звідки щедро потягнуло відчуттям вини,  болючими переживаннями і гарячою злістю.

      Закрила очі, притулилась головою до скла, намагаючись розсовати всі ці емоції, і відчуття, і почуття по поличкам. Із закритими очима всі звуки стали чіткіші та гостріше сприйматися. Я чула сопіння Рената та похропування Максима, який так і не наважився вирівняти носову перегородку. І тішилася, що цього разу все обійшлося, і стара з косою пройшла повз. І що я скажу все, що не сказала, бо життя таке крихке, що в ньому немає ліпшого часу. Стрес і страх відкрили голу правду на мої бажання і показали одній тюті, що є насправді важливе, а що таке... нікчемне.

      Намагаючись нікого не розбудити, вийшла. В автомата випросила такої-сякої кави з стаканчиком вийшла на двір, охоронець тільки на мене покосився. Каву я пила на вулиці, спостерігаючи за ледь тремтливим світанком і за містом, що прокидалося, за двірником, що спритно орудував мітлою, за шпаркими авто, що пролітали по ще майже порожнім дорогах. Я чула навіть писк, якоїсь птахи, але я так і не змогла її знайти. Голуби з горобцями були менш сором’язливими і нагло нишпорили в пошуках їжі. На дворі ще була свіжіть, яку вже скоро замінить полуднева спека, але зараз було добре. Я заспокоїлася, моя голова і мої почуття охололи, і я знову могла сприймати цей світ без претензій, без вимотуючої болі та без глибокого розчарування.

      У дитинстві я з нетерпінням підривалася з ліжечка, бо мене чекало таке щось цікаве, весь світ був для мене, навіть коли той світ  вміщався в дитячий майданчик, але наша уява робила з нього і космічну ракету, і піратський корабель.  І ми були безтурботні і щасливі, з грошима у нас теж ніколи не було проблем, пішов до дерева, нарвав листя і ні в чому собі не відмовляв. А тепер дорослими ми маємо чомусь купу проблем та не маємо щастя.  На цій думці я глибоко видихнула, провела поглядом місто, яке з кожною хвилиною ставало все активніше, викинула стаканчик в смітник, зайшла в туалет, на скільки могла привела себе в порядок і повернулася в палату.

    Найперше, що я побачила в палаті, це Рената, який сидів з понуро опущеною головою, і тер шию рукою.

- Привіт! Ти як? - прошепотіла я до нього.

- Привіт! - якось насторожено загляну він мені в очі.

Підійшла до нього, опустило свої руки йому на плечі і стала робити легкий масаж плечей і шиї. Почала, з погладжуючи рухів від потилиці до плечей,  повільно і м’яко рухаючись  розминала його задерев’янілі м’язи. Він почав розслаблятися і тягнутися до моїх рук. Ну, як здоровий кошак, посміхнулася я з насолодою, запускаючи руки йому у волосся.

- Як же мені подобається тебе торкатися. - прошепотіла йому на вухо.

- Чорт! - слабко видихнув він, вивернувшись аби заглянути мені у очі.

М-да, можу тільки здогадатися, що він там побачив…

- Маріє?  - хриплий голос Макса змусив нас перевести погляд на нього.

Він ще трохи розфокусованим поглядом дивився на нас.

- Умієш ж він бути невчасним. - прошепотіла я до Рената.

І повернулася до Макса.

 - З поверненням тебе, чи що.

- Води. - закрив він знову очі.

Води подали і навіть допомогли напитися. Далі знову був якийсь круговерть з лікарями.

    Михайло Миколайович, приїхав зранку. Виглядав хмуро, мішки під очима йому не сильно личили, усі зморшки стали чіткіше проглядатися, а сивина яскраво кидатися в очі.

    Максим був стабільний, живий і подавав усі надії, що з ним все буде гаразд.  І я з полегшенням видихнула. Михайло Миколайович оцінив наш з Ренатом вигляд і порадив поїхати додому. Жодних сперечань не було. Я повела плечима, від недосипу і пережитого хвилювання голова гуділа, і нестерпно хотілося спати.

    За кермо сів Ренат, якому таки вдалося трішки поспати, давався взнаки видно досвід, де спати було потрібно будь-де. А от я заснути навіть на мить так і не змогла.

- Ти як? - запитав мене Ренат, який час від часу кидав на моє тільце занепокоєнні погляди.

- Знаєш, колись у нас був завал на роботі. Ну просто голови не підняти, ми відкривалися, розвивалися і на роботі все частіше і частіше сиділи до опівночі. Коли у нас з Дмитром уже від цифр в голові кружляло, і ми зробили перерву на каву, то Дмитро мені заявив, що Марія Валентинівна і на тому світі мене не шукайте.  Я щось вже добре пригальмовувала, бо тільки на таку заяву перепитала, а чого? На що відповів, що я і там знайду якусь забаву усім нам на дупу.  То я теж маю якісь певні відчуття, що і на тому світі не відпочину. - пожалілася я, на що Ренат плавно з’їхав на обочину.