Глава 20

Михайло Миколайович запросив мене на зустріч в ресторан, що поряд з його офісом. Отак просто подзвонив і  люб’язно озвучив, що пришле свого водія, так щоб точно було без варіантів. Задумалася, щось останнім часом все таки багато тонких і не дуже натяків стосовно моєї персони. То що ж він від мене хоче?  Його злість я могла зрозуміти, маючи двох синів не було кому залишити спадок і чесно заробленого, і якось там приватизованого, з чого власне все і почалося. Ні Макс, ні Ренат не готові були тягнути лямку великого бізнесу,  а ставити на чолі бізнесу найманця не хотів сам Михайло Миколайович. Відтак Макс був заручником ситуації, коли з нього намагалися зробити цього таки великого управлінця. Якщо раніше зриви Макса гасила я то, що робилося тепер, було незрозуміло. У загальному, і цілому я налаштовувала себе до чого завгодно. Від усіх звинувачень, якими від душі фантазуючи ділився зі мною і Макс, і Михайло Миколайович, до доїдання того, що не дограли на роботі.  Застогнала від залякувань самої себе і втомлено потерла лице.  На якого гада мені це все? Зрадлива уява тут же підкинула картинку із двома діточками. Та я так тільки від своєї уяви чеканусь, мені і допомога зовні буде не потрібна. Тьфу ти! От що означає совість не чиста, ввижається всяке. Гаразд за якусь годину все дізнаюсь. Припинила я наплив баламутних думок і зусиллям волі повернулася до роботи. Думки наче зробили тактичний відступ, а потім, побачивши закриті двері, полізли через вікно. Все ж цікаво було, це вперше мене так нетерпляче запрошував на зустріч Михайло Миколайович. І з біса було цікаво, що ж він хоче.

 Водія Михайла Миколайовича я зустріла біля офісу, просто, як зайчик із зразковою поведінкою.  У машині працював кондиціонер, але від задухи він не рятував, погода, певно, норовилася змінитися, бо мало того, що й так почувалася не айс, так ще задуха добивала. Попри затори, водій досить швидко довіз і висадив біля ресторану. Зайшла. На автоматі оцінила ресторан. Пафосний, аж до неможливості. До мене кинулася дівчинка адміністратор, пояснила, що мене тут чекають, і вона провела до столика захованого в ніші. Михайло Миколайович сидів і з нудним виглядом вивчав меню.

- Доброго дня! - привіталася я і сіла поряд.

- Доброго дня! Дякую, що прийшла. - скупо відказав він.

Чим вже здивував. Кивнув офіціантці і зробив замовлення. Я обмежилася кавою. 

- Я хотів поговорити, про Рената. - сказав він, як тільки офіціантка відійшла.

- Що саме ви хотіли дізнатися? - уточнила я запитання.

- Як він? - ошелешив він мене запитання.

- Він нормально. З роботою справляється…- почала я загальні фрази говорити.

З кривою посмішкою Михайло Миколайович, якось зверхньо глянув на мене.

- Якщо тебе залишити в безвиході, то з роботою у тебе навіть останній дебіл справиться. - відмахнувся він. - Я тебе не про роботу запитую…

- Ну, що ж, - зітхнула я, витримала паузу збираючи думки в купку -  людина, що пройшла війну, стала набагато більш сильнішою, мудрішою і досвідченішою. Він повернувся. Живий. Все інше — труднощі, які можна пережити, якщо не відгороджуватися від нього і не залишати його сам на сам зі своїми спогадами. Ще дуже важливо слухати його, аби він зрозумів, що поряд люди, які приймуть його будь-яким. Дім повинен для нього стати місцем, де можна розслабитися і розкритися. - коротко переказала я рекомендацію психолога.

Прискіпливий погляд Михайла Миколайовича пробирав до кісток, але він слухав так, наче від цього залежить життя. 

- Ходите до психолога. - просто сказав він.

Я не стала навіть дивуватися такій його інформованості про наше життя.

- Так. Його потрібно привчати, що небезпека минула, і удару в спину не буде. І оберігати від людей, що можуть його спровокувати на конфлікт.

-  Ти забуваєшся, що він мій син. - стиха проричав Михайло Миколайович, вкрай правильно втрактувавши мої слова.

- Ні в якому разі. Саме, про це я пам’ятаю.

- У п’ятницю чекаю вас обох на сімейній вечері.  - коротко підвів він, що це кінець нашої розмови.

- Гаразд. - спокійно схилила я голову.

- Водій тебе відвезе. - Михайло Миколайович кивком голови мене відпустив.

Водій і справді чекав мене біля входу.

-Назад до офісу, будь ласка. - сказала я йому. І відкинулася на спинку крісла.

    Така коротка розмова трохи виснажила, як наслідок нервового напруження, страшенно розболілася голова. Ще раз пробіглася чи не наговорила я зайвого. Виходить, що трохи було. Заскрипіла зубами.

- Все нормально ? - покосився водій на мене.

- Так. Все добре. - не можна людей лякати, навіть коли дуже хочеться, нагадала собі.

І тихенько дотерпіла до офісу.

Офіс зустрів гулом робочого дня, від чого ще відчутніше застукали молоточки в моїй голові.

- Маргарито, дай щось від головної болі. - простогнала я, побачивши свою помічницю.

Ситуацію та оцінила миттєво. За пару хвилин мені в кабінет Зоряна, одна з наших офіціанток занесла суп, а з нею зайшла з пігулкою і склянкою з водою Маргарита.

- Це що?

- Маріє Валентинівнє, це обід, який ви пропустили. Після того, як поїсте, я дам вам таблетку.