Глава 18

Спалося кепсько, і прокинулася я втомленою і з кругами під очима. Ренат так і не повернувся додому.  Знову зателефонувала йому, телефон відповів приємним жіночим голосом, про те як йому шкода, та абонент зараз поза межею досяжності. Абоненту гостро захотілося побажати провалитися під три чорти. Змушуючи залишатися себе спокійною, я випила чашку кави і поїхала на роботу. Рената і на роботі не було.

- Валентино, ви не знаєте де Ренат Михайлович?

-  Ні. І він нічого не казав, що його не буде.

- Зв’яжіться з ним, будь ласка, і виясніть… - говорити я не закінчила, саме в цей час Ренат зайшов в кабінет, я навіть зубами заскрипіла.

- Все добре. Дякую Валя.

- Доброго дня! – процідив  він  крізь зуби і зайшов в кабінет.

- Доброго дня! Чи можемо поговорити ? – зайшла я слідом.

- Поговорити? - перепитав він, і його праве око сіпнулося, а губи розтягнулися в якомусь страхітливому оскалі.

- Ти вчора не повернувся додому…

- Так. І що? – з долею виклику вп’явся в мене поглядом . - Лишнім не хотів бути. Заважати не хотів. - по його обличчі пробігла судорога. - То що мій брат?  У вас знову все добре? - його кулаки були міцно стиснуті, а в очах палало безумство.

Я оторопіло хлопала очима, щось ні в чорта не розуміючи, а що то зараз було?

      І він зірвався. Зі столу скинув всі речі, загилив ногою стілець.

     Реальність, розлетілася на друзки, її місце заповнила сюрреалістична картина лютого Годзілли, яка не вміщалася в мою карту життя. І цей глум рвав на дрантя.

 У двері заглянула Валя.

- Двері закрий. - махнула рукою до неї.

Двері гулко хлопнули.

 Ренат з оскаженілим виглядом, трощив стільця.

- Ренате, ти поранишся. Залиш цей стілець у спокою. - я не підходила до нього впритул, просто стояла і намагалася до нього достукатися словами і жестами.

- Ренате, ти мені потрібен. Я хвилювалася за тебе. І ти лякаєш мене. Спинись прошу тебе. Ренате! Будь ласка. Годі вже!

    Цей перебієць стукнув кулаком об стіну, і його шал вщух. Він стояв притулившись кулаками до стіни. Я зробила крок, спотикнулася та все ж  підійшла і обійняла його. Так ми і стояли, допоки його не почало трусити.

- Сідай! - я посадила його на стілець для відвідувачів.

Торсало і мною, якщо раніше навіть натяку на страх не було, мій мозок просто козирнув і зайшовся в ступорі, то тепер привалили емоції, всі й відразу. Зусиллям волі відігнала шквал емоцій, пару разів глибоко вдихнула і видихнула, постоявши над ним.

 - Все нормально. - спробувала на слух свій голос, трохи ще зривався на писк. – Ренате, я нікуди не йду. Просто попрошу Валю зробити нам чаю.

Вгледівшись у його лице, що начебто добре, я можу це зробити, я  на хвилину вийшла до Валентини, яка сиділа з широко відкритими очима.

- Валю, зроби, будь ласка, солодкого чаю і принеси в кабінет. Виклич також прибиральницю.

- Так. Зараз все зроблю. -  кивнула вона.

Я повернулася до Рената, він сидів обійнявши себе руками.

- Крісло мені ніколи не подобалося, - спокійно сказала я. - І на твоєму обличчі зараз відбився весь букет відчуттів збентеження, сорому і провини.  Усі ці відчуття неймовірно корисні, і ти маєш повне право їх пережити, просто не закопуйся далеко. Нічого страшного сталося. Стався зрив, думаю з часом це все пройде. Покажи мені руки. - я взяла його за руку, так і є, збиті кісточки і кров.

- Мені жаль. - ховаючи погляд, прошепотів він.

- Маріє Валентинівно, чай. - зайшла Валя.

- Дякую. Став на стіл. І принеси аптечку.

- Так, зараз. - Валентина знову вийшла.

- Все-таки молодчина Олександра, вміє кадри підбирати. Ніякої тобі істерики, паніки, невгамовної цікавості. -  пробурмотіла я, вивчаючи, що він накоїв зі своїми руками.

      Валя  за лічені хвилини повернулася з аптечкою, положила її на стіл, глянула на мене в німому запитанні. Я кивнула їй, що все гаразд, вона вийшла. Я зайнялася обробленням збитих рук.

- Сподіваюсь, що руку ти просто забив. - пробурмотіла витираючи кров з кісточок.

- Нормально все. - зігнув і розігнув він руку.

- Звісно, куди вже далі. - буркнула я, та мазь «Долобене» прихопила із собою в сумку, коли закінчила із його руками. Простягнула йому чашку з чаєм.

- Тримай, випий, будь ласка, це чай. Просто солодкий чай.

Він забрав чашку в мене тремтячими руками і почав пити.

- Допив?

- Так. - кивну він і обережно положив чашку на стіл.

- Добре. Давай ми з тобою прогуляємося.

- Куди?  - з-під лоба поглядаючи на мене буркнув він.

Вигляд він ще мав трохи лячний. Той шал, наче нікуди не подівся, а просто заліг знову на дно, чекаючи, коли його випустять ще. У його очах було відлуння агресії, яку виштовхував сором, жаль і страх. Від такої суміші емоцій не зрозуміло було, коли рване. А я щось ні в біса не могла втямити, що сталося. Все відбулося надто стрімко. Ось я його бачу, і вже наступної миті все летить до чорта під хвіст.