Глава 17

Сьогодні я спустилася в зал. Пила каву і спостерігала за гостями, за персоналом. Насправді намагалася впорядкувати думки і десь взяти натхнення. Господи, останнім часом моє життя не те, що несеться зі швидкістю світла, воно ще й затягує, в якусь чорну воронку, і холера його знає чого саме.  Минуло два тижні після нашого яскравого зриву, і наше життя знову увійшло в свою звичну стадію паршивості. Ми працювали, на одні з вихідних поїхали навіть в Краків, де дуже душевно їх провели, гуляючи вуличками міста і насолоджуючись аурою міста, пам’ятниками архітектури і просто смачною їжею. Але такі навіть малесенькі поїздки надихали на більше. Тому що найперше — це відчуття відновлення, тіло і розум відпочивають, а ми отримуємо новий досвід.  Такі подорожі дозволяють подивитися на світ іншими очима, і зробити перерву в своїй роботі, і заново віднайти себе, навчитися чогось нового, отримати час для роздумів і відновити зв’язок з природою. Та навіть невеличкі подорожі роблять нас щасливими. Ця маленька подорож виконала свою місію, ми обоє повернулися із неї більш спокійні і змогли продовжити наше життя уже без такого трагічного надриву.

      Але, здається, це все не минулося безслідно для мене. Змінювалася і я. Моя робота, над якою я так трусилася останні роки, якось втратила свою гостроту. Ще надто яскраво в пам’яті були всі пережиті емоції, відчуття чорної безвиході, неминучості, неповоротної втрати та жінка з мертвими очима і величезним животом, Ренат з його власним пеклом і моя безпорадність. Усе це чорними воронами кружляло над моєю головою, і найтонші відтінки почуттів стали для мене знайомими. І виникало відчуття, що я одна стою в цьому бурхливому морі божевілля, а довкола вирують хвилі навіженства. І перед смертю стиралися всі грані, влада, гроші, якісь досягнення все немало сенсу, коли ти лежиш в дерев’яній труні. Не має ніякого значення, скільки автомобілів в тебе було за життя, як ти носорогом сунув до влади, заколочуючи мільярди, фешенебельні місця, де ти бував, уся та еліта з кола твого спілкування, всі дорогі цяцьки, все це просто порох, який так нав’язаний подібними тобі ж людьми. Бо хто ж як не люди вигадав ціни для каміння? Природі, певно, було байдуже, який то камінь, діамант чи пісковик, який то метал золото чи залізо, папір з найбільшим номіналом грошової одиниці чи туалетний папір, всю цю целюлозу природа розкладає однаково. Я на цьому якось зациклилася,  я в цьому загрузла, як паля вбита в болото.

       Потерла лице і поглядом повернулася до своєї роботи, кілька хвилин наполегливо розглядала розкладені папери. Намагаючись зачепитися за крихку думку, що десь мерехтіла на задньому плані свідомості, вловити її, відчути її, спокуситися на неї. У житті зрештою мають бути й чудові моменти. А гастрономію - можна розглядати, як мистецтво. Страви можуть бути й старі, але можливі варіанти приготування, яких ви не зустрінете ніде в світі. Наші відносини з їжею обтяжені занепокоєнням і по­чут­тям про­ви­ни, за­ли­ша­ють ду­же ма­ло місця для за­до­во­лен­ня.

        Гур­ма­ни - любителі гарної їжі - мо­жуть да­ти нам урок на­со­ло­ди сма­ком, для то­го щоб до­по­мог­ти нам на­бли­зи­ти­ся до гармонії як з їжею, так і зі своїм тілом.  Меню гурмана при цьому може не відрізнятися якимись дивовижними інгредієнтами і наявністю делікатесів. Уміння насолоджуватися найпростішою їжею, добре приготовленою і відмінно піднесенною, також може характеризувати оригінальність смаків такої людини. Адже навіть класичної їжі можна надати невловимі відтінки вишуканості, деталі, які допоможуть зробити блюдо неповторним, а також вразити будь-кого, навіть самого вибагливого гурмана. На­да­ва­ти зна­чен­ня то­му що їси - це рівнозначно то­му, що про­бу­ва­ти жит­тя на смак. Задоволення від їжі - один з найпростіших способів отримати порцію позитиву і гарного настрою за лічені хвилини.

    Але це все поки, що залишалося логічними розсудами і не зачіпало мене емоційно. Відложила папери в сторону, понуро пробіглася поглядом по залу. Мій погляд привернула до себе молода сім’я з двома дітками старшим хлопчиком і меншою дівчинкою. Вони виглядали щасливими, задоволеними, радісними і безтурботними, між ними відчувалося душевне тепло і від них просто віяло затишком. Вони їли і посміхалися один одному, дівчинка замурзалася, мама витерла їй личко і поцілувала її в носик. Діти із довірою горнулися до батьків. Це було неймовірно мило. І якось думки перекотилися на моє власне життя, бо я так як і зараз сиділа за столом самотня, так і була самотня. І ця самота, яка ніколи мене не бентежила, гнітила зараз. Гостро захотілося, щоб і у мене було ось так, як у цієї сім’ї. Від таких думок я стрепенулася, згребла всі папери зі столу і пішла в кабінет. Не гоже заздрити, але саме в цю мить я по-доброму заздрила тим людям, що вони є один у одного, що вони гріють один одного душевним теплом. У кабінет я повернулася у розбраті почуттів. Мою бідну голову заполонили думки про те просте і зрозуміле жіноче щастя, яким у мене і не пахне, і про голубооку дівчинку, яка так тягнулася до матері.

-Та бодай йому…- простогнала я такому парадові емоцій. 

Все пора з цим закінчувати, а то вже рве всі дамби. Отак думаєш, яка ти вся ділова і розумна, а накотило так, що незрозуміло що з чим робити. Та до біса все, позітхала я і рішуче направилася до відділу кадрів.

         Максима я помітила, коли поверталася від відділу кадрів. Він сидів і явно маявся в приймальні, і вигляд якийсь у нього був не дуже щасливий.

- По-перше здивована, що сидиш в приймальні. – замість привітання сказала я.

Він піднявся.

- Давай по-нормальному, – рявкнув він, а я скоса, задумливо  на нього подивилася.