Глава 16

- Стій, спинися. – зупинила я нашого фінансового директора. – Що означає я не можу? У тебе є здоров’я, розум, повноваження діяти. Далі знаєш, тисячі людей кажуть, що не можуть це зробити. І вони знають, що не можуть це зробити, але приходить один, що не знає, що це  не можна зробити, а бере і робить. Відповідь не можу, не приймається. Просто думаєш, береш і робиш, помиляєшся, але не зупиняєшся. І в тебе вийде все, тому я хочу, щоб ти пішов в свій кабінет з чіткою установкою, умри, але зроби. І тільки тоді, коли допускається тільки один варіант і цей варіант – результат, все виходить. Ми ж працюємо не для того, щоб працювати і втомитися, ми працюємо на результат. І якщо твої дівчатка не справляються, звільни їх. Це прекрасно, що вони хороші люди, але я буду досить жорстока, коли скажу, що мені байдуже наскільки вони хороші, мене цікавить, що вони можуть зробити для компанії, наскільки вони ефективні й приносять користь. Все інше не підходить. То як справишся?

- Так, справлюсь, але мені потрібно буде більше часу. - тяжко зітхнув він.

- Скільки?

- П’ять днів.

- Добре, чекаю. – кивнула я.

Не встигли за Валерієм Миколайовичем закритися двері, як в кабінет зайшла Валя.

- Маріє Валентинівно, у Рената Михайловича зустріч, а він пішов. – з розгубленим виразом обличчя сказала вона.

- Що сталося? - нахмурила я брови.

- Йому зателефонували, він рознервувався і вийшов. Здається, щось сталося, він дуже засмучений.

- Давно пішов? – запитала я, нервово кидаючи речі в сумку й істерично намагаючись зрозуміти, що могло трапитися.

- Ні, хвилин десять як.

- Добре. Принеси вибачення і перенеси зустріч. Я знайду Рената Михайловича. - роздавала я вказівки, хоча ні в чорта не розуміла, що за халепа прилетіла і що робити далі.

  Відразу набрала номер охорони, із питанням чи не виходив Ренат. Відповіли, що ні. Я підхопила сумку, і телефон і квапливо пішла на стоянку, дорогою набираючи номер Рената. Телефон був вимкнений. У голові жив рій думок і жодної позитивної. Знати ще б як я з цим жити. Я оглянулась в пошуку машини і побачила Рената. Він сидів зщулившись на лавочці і курив. У його позі, виразі обличчя відчувалася безнадійність людини перед неминучим, і від бачення цього легкий холодок піднявся до серця.

- Ренате? – позвала я, і він підвів на мене погляд

  – Що сталося?

- Мені потрібно поїхати на похорон. - глухо відказав він.

- Хто помер? - облизавши губи від хвилювання запитала я.

- Мій товариш. - його голос тремтів. - Він врятував моє життя, а від кулі не врятувався. Снайпер, без шансів. Мені тільки сьогодні змогли повідомити. Сьогодні похорон.

Горе Рената було майже фізично відчутно.

- Мені жаль. - видавила я із себе. - Я тобі співчуваю. Куди потрібно їхати?

- У Тетіїв. Його поховають на батьківщині.

- Я з тобою поїду, можна? – навіть не вагаючись сказала я.

- Так. Якби ти тільки знала, як я не хочу туди їхати. – стиха  сказав він, похитавши  головою.

- Я знаю. Думаю я знаю. - видихнула я. - Ти як? Ти готовий виїхати?

- Так. - приголомшено прошепотів він. -  Із собою ж потрібно щось взяти. Давай квіти візьмемо. - розгублено подивився на мене.

- Добре. Заїдемо в «Камелію».

- Так. – він погасив недопалка.

А я навіть не знала, що він палить. Я відкрила дверці пасажира.

- Сідай, я за кермом. –  сказала я.

     Його лице вже перестало бути таким сірим. Він сів і пристебнув себе ременем. Я сіла за кермо. Ми заїхали за квітами, а потім виїхали на трасу.

- Ти взагалі як? - покосилася я на нього.

- Погано.

- Нічого. Біль з часом мине. Не за один раз, але з кожним днем до тих пір, поки не залишиться легкого суму.

- Іноді я ненавиджу, як  ти отак робиш, розкладаєш усе на молекули і знаєш, як воно буде далі. – сердито дивлячись на мене сказав він.

- Вибач. – я на мить закрила очі.

 І ми замовкли, я дивилася за дорогою, а Ренат маявся. Його слова мене заділи, розумію, що мої емоції зараз не мають значення, йому гірше, йому важче, а я сама визвалася бути драйвером. Та чомусь було прикро, просто до сліз.

- Я не хотів тебе образити. – раптом сказав Ренат.

- Все нормально.

- Нічого нормального. Ти навіть не дивишся на мене. – нервово видихнув він.

Я глянула на його лице і на занепокоєння, яке там проглядалося.

- Я правда не хотів. Ти мені дуже дорога, і я не хочу, що б ти ображалася на мене.

- Я не ображаюсь на тебе. – спокійно, дивлячись йому в очі відказала.

    Далі ми їхали мовчки, я не знала, що потрібно сказати, а він сидів пришиблений смертю свого товариша. Чим ближче під’їжджали, тим більш гнітюче відчуття охоплювало. Вулицю ми знайшли без проблем, дім виявили за великою кількістю людей, які стояли. Я припаркувалась обабіч дороги, і ми переглянувшись мочки пішли до людей.