Глава 10

 В Одесу ми виїхали в середу. За кермо я пустила Рената, бо мій телефон щось без кінця і краю вібрував, таке враження, що от прямо зараз конче необхідно всі питання життя і смерті вирішити. Журналісти хотіли інтерв’ю, маркетолог заслати мене на якийсь корисний семінар, головний бухгалтер поділитися наболілим, хтось не зміг домовитися з відділом постачання і через знайомих хотів зустрічі зі мною.

- Та змовилися вони всі, чи що? - від душі прошипіла. - І що правда нічого вкрай важливого. Сподіваюсь, уже після обіду всі перетравлять новину, що я поїхала, і самі якось розберуться.

- Думаєш?

- Впевнена, не вперше ж. -  відповіла я.

Щоправда з призначенням Рената директором, усі трохи втратили відчуття стабільності й зачастили до мене, акуратно намагаючись генерального зайвий раз не турбувати. І то я списала на те, що Ренат нова людина, а персонал якось збитий з пантелику подібною рокіровкою. І хоча мені здавалося, що ковдру я не перетягувала, принаймні цілком свідомо, але від звички керувати важко позбутися, і тому, коли приходять  з якоюсь бідою, я вкрай дуже швидко все вирішувала.  Своїй зірковій команді я завжди допомагала, і єдине чого боялися вони, то це, здається, підвести мене.

- Як тобі наша команда ? - запитала я.

- Ну, ефективний розвиток компанії неможливий без якісного кадрового потенціалу. Я, якщо чесно, то спочатку трохи офігів, коли побачив суму виділену на навчання персоналу. Та потім, здається, зрозумів, що робить вас такими особливими.

- Наш бізнес орієнтований на клієнтів, а тут все просто, якщо бізнес не приваблює клієнта, власник його закриває і йде в найм.  І в нашому випадку не можна заощаджувати, або не пояснювати правила роботи бармену Іванові та офіціантці Ніні, інакше їх байдужість і роздратування будуть множити на нуль усі  амбітні плани і влиті великі гроші на інтер’єр, меблі, посуд, та антураж . Тому першим нашим завданням є виховати відповідальність у наших працівників за проект. Звісно, ще людям потрібно платити, так як їм потрібно вирішувати свої особисті завдання сьогодні, а не завтра.  Ще важливо, щоб працівник почував себе впевнено, щоб він знав, де починається свобода його дій, і де вона закінчується. Свобода дій породжує довіру. Довіра створює відчуття потрібності. Що в свою чергу включає відчуття індивідуальності. І нарешті індивідуальність, що  веде до відповідальності за проект. Можеш на мене не дивитися так, такою розумною я стала після роботи з консультантами. Себе довелося перекроїти наново.

- Чому? - поставив він запитання .

- Бо власник це звісно важлива людина на старті бізнесу, однак із зростанням бізнесу, він іноді починає заважати.  Із маніакальним бажанням  починає контролювати усі бізнес-процеси, або щось на власний розсуд змінювати,  це ж не завжди людина, яка діє структуровано і послідовно, чи замикає багато процесів на собі, при цьому якість життя власника падає, бо він від світанку до заходу живе на роботі. Відповідно працівники відчувають, що від них взагалі нічого не залежить, поступово вигоряють,  у компанії виникає постійна плинність кадрів, що саме по собі не спонукає її до розвитку, бо живе вона тільки за рахунок енергії власника, і бізнес від такої діяльності руйнується. А ти як вів свій бізнес?

- Друг хотів відкрити віконну компанію, підмовив мене. Починали працювати разом, клієнти до нас спочатку по знайомству, а потім добавилися сарафанним радіо. Потім дружина друга дожувала, і вони виїхали в штати.

- У твоєму виконанні це все прозвучала надто просто. - посміхнулася я.

- А все і було просто. Був нормальний кістяк персоналу, що дозволяв відносно просто заробляти гроші. Як виявилося, багато грошей мені й не потрібно було. Коли настав час, я без жалкувань продав бізнес.

- І тепер, дивлячись на мій бізнес, ти знаєш, що таке горе від розуму. - не втрималася і розсміялася я.

- А ти вже відразу гумору мені в корзину накидала. - фиркнув він. - У тебе просто капець, як все складно зроблено, щоб просто обслуговувати клієнтів.

- Ресторан - це набагато складніше, аніж здається на перший чи на подальші погляди. Це внутрішньо складний комплексний бізнес з високим ризиком невдачі. І не беручи участь у щоденній операційній діяльності у ньому, складно отримати прибуток. Знаєш, як кажуть, що немає нічого гіршого, як несмачний ресторан…гірше несмачного, тільки дорогий несмачний ресторан. Наш клієнт має отримати гастрономічне задоволення. Якість їжі, обслуговування, ціна, антураж - це все має значення.

- Чому ти цим займаєшся?

- Це цікаво. Знаєш, коли в наш ресторан заходять справжні гурмани, що цікавляться інгредієнтами, які відрізняють хамон саме іберійської свині і саме з лівої ноги, саме у віці 7,5 місяців, яка виросла на вільному випасі й певною відгодівлею, особливим сортом жолудів, то у шефа горять очі, для таких гостей він готує не за меню, щось особливе. Таких гостей небагато, але саме після їх візиту виникає відчуття, що є задля кого працювати, і далі відкривати щось нове.

- Ця клята траса, як решето. - пробурмотів Ренат, коли машину відчутно підкинуло.

- Всі дороги в Україні, як стіна плачу. Отак їдеш і плачеш над ними. І ще починаєш молитися, щоб нічого цінного в твоїй машині не відпало. Знаєш, який у мене був найбільший жах? Колись моя машинка стала посеред дороги до Чернівців. На вулиці лютий мороз,  вона не заводиться, телефон мережі не ловить, а єдина машина проїхала повз мене через 2,5 години від того часу, як я стала, той водій мене і врятував. Я так тоді замерзла, я цей лютий холод, який до кісток пробирав у житті не забуду. Подорож тоді для мене закінчилася запаленням легень. Тепер у мене в машині із собою, завжди теплий одяг, плед, їжа і підключена послуга технічного асистансу.