Глава 9

  Я зайшла в кабінет, коли зустріч уже розпочалася. Коротко привітавшись, сіла поряд Рената, напроти нас сидів Олексій Синов і Станіслав Філонов. Поки вони обговорювали контракт, я приглядалася до чоловіків. Та як і зовні один був високий і кремезний, а інший худорлявий і десь середнього зросту, вони відрізнялися в усьому - Олексій йшов напролом, а Станіслав страшенно вихований, дипломатичний і стриманий. Поки я їх розглядала, вони з Ренатом закінчили усі обговорення і тепер, очікуючи дивилися усі троє на мене.

-Я хочу сказати, що ціную нашу співпрацю. І дуже задоволена тандемом вашої роботи. У вас вийшло те, що не виходить у більшості компаній. Поки інші друкують мету й цілі, ви чітко і злагоджено працюєте. Поки сервіс для багатьох так і залишається не зрозуміло навіщо, ви чудово працюєте із замовником. І ви таки створили клієнтоорінтовану, конкурентну компанію. Тому давайте поговоримо, як ви плануєте працювати далі? Я згодна у вас може бути багато розбіжностей, і іноді хочеться все покинути, але разом у вас виходить синергія. Поодинці ви можете досягнути успіху, але кожен з вас хороший тільки в чомусь певному і ще раз зробити саме так добре, у вас не вийде.

- Маріє Валентинівно, не знаю звідки у вас такі чутки…

- Олексію Васильовичу, давайте ми зійдемося на тому, що ви мене почули і принаймні спробуєте зробити правильні висновки. – не дала я йому продовжити.

Вони були збентежені, я це бачила.

- Ми не були налаштовані на таку розмову . - дипломатично заговорив Станіслав Ігоревич  - Ваше занепокоєння розуміємо і хочемо запевнити, що нашій співпраці нічого не загрожує.

- Я дуже на це сподіваюсь. Дякую за зустріч. – підвела я підсумок нашої розмови.

Вони подякували за зустріч і пішли. Я подивилася на Рената.

- І що скажеш?

- Ти їм віриш? – натомість запитав він.

- Часових рамок немає. Розпочати можна будь-коли. Можеш змінитися, або залишитися таким як є. Правил не існує.

- Це щось, що виходить за межі мого розуміння, – прокоментував він моє виказування.

- Саме помилки роблять нас цікавими. Тому будемо з ними працювати.

- Іноді дивуюсь, як тобі вдалося зробити компанію успішною. – сказав Ренат.

Я з подивом подивилася на нього, він начебто пожартував.

- Слідую простому принципу, завжди обирай найскладніший шлях - на ньому не має конкурентів. – з посмішкою на устах відповіла я.

 На його губах легка посмішка, яка його геть змінила, в очах з’явилися смішинки і навіть біля очей розбіглися зморшки. І нічого спільного з його братом, на краю свідомості забриніла думка.

- Як твоя зустріч з батьком? – аби зайняти несподівану паузу, що виникла поставила я запитання. Його вираз обличчя враз став засмученим.

- Як зазвичай, критика і незадоволення.

- Інші варіанти існують?

- Ні.

       Я задумалася, а я дійсно не пам’ятаю, щоб колись чула схвальні слова із боку його батька. Максим був продовження Михайла Миколайовича. Схожий на нього з його словами, манерами, замашками та в якійсь легшій версій, а Ренат виглядає, як сам по собі. То воно так і було, за шість років свого шлюбу, я не часто бачила Рената.

- У тебе є плани на сьогодні ? – раптом запитала я.

- Нічого важливого.

- Тоді поїхали додому?

- Ти готова покинути все посеред робочого дня? – недовірливо запитав він.

- Так. – безпечно відповіла я. – Ну, що ходімо?

- Ти серйозно?

- Серйозна як Котигорошок.

- І що ми будемо робити?

- Влаштуємо пікнік в саду і чудово проведемо час. А то таке враження, що опускаю голову, а там уже травичка росте, озираюсь, а там уже і листя жовте, ну і, звісно, матюкаюсь на нечищені дороги від снігу, ці моменти, звісно, запам’ятовуються на довше своїми незручностями. Життя – це не тільки робота. – він вагався, я вже навіть подумала, що відмовиться.

- Добре.

- Тоді 10 хвилин на збори і зустрічаємося біля машини. Хоча ні, давай через півгодини, піду натирю їжу.

    Як змовники ми розійшлися кабінетами, повідомили, що нас до кінця дня не буде. І зустрілися з Ренатом біля машини.

- Телефон я рекомендую вимкнути. Справи ніколи не закінчаться, поки ти живий.

- Що ми робимо? – запитав він мене уже в машині.

- Розважаємося. І робимо трішечки перерву.

Я промовчала, що на це мене штовхнув його втомлений вигляд. У п’ятницю, після обіду та ще й сонячного дня, без заторів не минулося. Все таки от цікаво, затори скажені, бо дорожники щось роблять, а доріг немає. Загадка.

- Я вже давно так рано з роботи не поверталася. Навіть дивно якось. В усіх такий собі уже настрій у передчутті вихідних. Я такі відчуття мала ще десь на моїй першій офіційній роботі і другій за рахунком. Тоді з усією енергією й ентузіазмом, я влаштувалася менеджером з продажу в туристичну компанію. Мене зачарували просто інші країни, звичаї, і я з певною ненажерливістю вражень збирала свою зарплату й їхала.  Я бачила норвезькі фіорди і була просто приголомшена практично симетричними крутими скелистими берегами, дзеркальними водами всередині, а зверху грубо обтесані скелі несподівано перетворюються в плоскі вершини. А далі малесенькі рибацькі гавані. А де ти бував?  -  поцікавилася я.