Глава 4

На роботу я приїхала в дещо при піднятому настрої.  Дорогою в моїй голові, нав’язливою музикою, крутилися думки, які просто не терпілося спробувати оформити в паперовому вигляді. Я їх якраз і спробувала сформувати до кінця, коли забігла в кабінет, кинула сумку, увімкнула ноутбук, вийшла за своєю чашкою кави. З кавою я повернулася і сіла нарешті за стіл. На столі у мене лежав бізнес журнал, де була фотографія Рената з текстом, що новий директор ресторанного бізнесу — наркоман.  Мені довелося кілька разів прочитати статтю аби зрозуміти, що вона про нас і про Рената. Коли все ж почало доходити, що я читаю я смикнулася, зачепила чашку, і кава негарною плямою розпливлася в мене на столі. Відчуття злості було таким пекучим, що я скрипіла зубами, поки набирала Макса і тільки почула його ліниве і зневажливе: «Слухаю» зірвалася з котушок.

- Якого чорта?! Ти що сволота робиш? Ти настільки ненавидиш мене, що ладен поховати бізнес?

- Що ти кричиш навіжена? – огризнувся Макс. – Я нічого не розумію. Може зупинишся і поясниш?

- Стаття в журналі про те, що Ренат наркоман. – виплюнула я, і запанувала тиша.

- Що? – тільки й здивовано видихнув Макс.

- Тобі по складах повторити? –  проричала я.

- Досить на мене кричати. Твою нехай! – заволав Макс у відповідь.

- Ти хоч розумієш, що ти, чорт би тебе побирав, зробив? Я репутацію роками здобувала. Якого біса, Макс?

- Я не знав…- прошипів він.

- Знаєш, мій майбутній колишній….пішов ти….- я вимкнула телефон, повернулася і пішла шукати героя дня.

У приймальні сиділа бліда Валентина  і  дивилася на мене зляканими очима.

- Ренат на місці ?– прошипіла я, від лютої злоби, що мене душила, мені навіть повітря бракувало кричати.

- Так, але він сказав, щоб до нього не заходили. –  злякано пискнула вона, на що я тут миттєво штовхнула двері і зайшла.

 Ренат з розгубленим виразом обличчя говорив по телефону, побачивши мене, він завмер.

- Ти наркоман? – поставила я питання, яке вкрай мене цікавило.

Я бачила, як він сіпнувся, вимкнув телефон. Він зблід, намагався вдихнути повітря, а я відчувала, як чорна туга огортала мене своїми чорними щупальцями.

- Колишній.  –  вистогнав він. 

    Я завмерла, не зводячи очей з Рената, а він, здається, навіть дихати від мого погляду перестав,  одна тільки жилка, що несамовито билася у нього на скроні видавала, що йому те коштує тримати себе в руках. Весь світ завмер і звівся для мене до тієї бісової жилки, а потім ожив усіма запахами, кольорами, шумом, світлом. Вся моя злість, якось вщухла мить вона була, та дивлячись на нього зникла. Він розсунув губи в кривій посмішці і прикрив очі, намагаючись спокійно вдихнути.

- Макс, про це знав? - ковтаючи розчарування запитала я, через декілька хвилин, коли змогла взяти себе в руки.

- Ні, але він щойно дзвонив. - сухо прохрипів він.

- Авжеж, то є новина дня. – втомлено виговорила я.

Ренат підійшов до столу забрав з нього блокнот і телефон.

- Що ти робиш? – запитала я.

- Йду звідси.

- Боюсь, що так просто ти вже не зможеш піти. Тому сядь будь ласка і дай мені подумати. – я спокійно на нього дивилася, і він мене послухався.

 А я стояла і мовчки потирала скроні, шукаючи варіанти виходу з становища.

- І як довго ти колишній?

- Вісім місяців. – відповів він дивлячись на мене.

 Та, бодай його…Я знову задумалася, з цього виходило, що розклади були не радісні.

- Тоді справи у нас такі, ти збираєш свої речі і переїздиш жити до мене.

- Що?! – нарешті з його обличчя злетів вираз кам’яного ідола і розлізся тріщинками здивування. Схоже інтерес його я таки викликала.

- Ти не зможеш зараз піти, це негативно відобразиться на компанії . Але вісім місяців… Ти хоч уявляєш, куди ти вв’язався? Проблеми, пошук швидких рішень, тиск, зобов’язання, відповідальність, стрес.  У таких умовах у мотивованіших, сильних особистостей бувають зриви. То ж будучи з тобою поряд, я буду певна, що ти тримаєшся. Я зрозуміло пояснюю?

- Я не можу…- тепер на його обличчі був жах.

- Ренате, подивись будь ласка на мене …-  попросила я.

У його погляді була безнадійна рішучість.

- Невже тебе так лякає перспектива  пожити зі мною в одному домі? – перейшла я на лагідне вмовляння.

На його обличчі від даної перспективи пробігла судома.

- Ні…- і воно прозвучало так невпевнено, що він і сам собі не повірив.

- Добре. Тоді, ми зараз втамуємо жагу усіх до сенсацій і ввечері поїдемо за твоїми речами. Ти працюєш у звичному режимі, усі переговори я візьму на себе. Довірся мені. Я знаю, що роблю. – і про себе додала, що дуже на те сподіваюся, що знаю.

Мій телефон вібрував, дзвонив Максим. Я тримала телефон в руці, потім відповіла.

- Ти назвав мене корисною сукою, так от сука, сильно не в настрої. І довго в собі я це тримати не буду, – прошипіла я в слухавку.