Розділ 1

Ранок у маєтку де Кларк ніколи не починався з галасу. Він починався з тиші, яка більше нагадувала музейну, де кожен звук — від цокання старовинного підлогового годинника до шелесту шовкових простирадл — мав своє чітко визначене місце.

Валентино прокинувся рівно о сьомій. Без будильника. Роки виховання під пильним оком міс Анни виробили в ньому внутрішній хронометр, який працював бездоганно. Йому було всього шістнадцять, але в його рухах уже не залишалося підліткової незграбності. Ним керувала холодна, майже механічна грація.

Він підвівся з ліжка і першим ділом розгладив ковдру. Жодної складки. Кожен куточок покривала мав ідеально збігатися з краєм матраца. Нарцисичні батьки, які бачили в синові лише живий аксесуар для сімейних портретів, навчили його одній істині: якщо ти не бездоганний, тебе не існує. А міс Анна, яка забрала його до себе, огранувала цей перфекціонізм, перетворивши його на стиль життя.

У ванній кімнаті пахло дорогою англійською м'ятою та лавандовим милом. Валентино підійшов до дзеркала, вдивляючись у власне відображення. На нього дивилися пронизливі, льодяно-блакитні очі. Світле волосся після сну трохи розпалося, і хлопець витягнув срібний гребінь — подарунок тітки на п'ятнадцятиріччя. Слідом пішла помада для волосся на восковій основі. Пасмо за пасмом, з ювелірною точністю, він зачесав волосся назад, створюючи ідеальну, вологу укладку. Кожна волосинка лягла так, наче її зафіксував скульптор. Одягнувши свіжу, накрохмалену білу сорочку та штани зі стрілками, Валентино застебнув верхній ґудзик. Він був готовий до цього дня.

На подвір'ї маєтку панувала прохолода. Сонце ледь торкалося верхівок підстрижених кущів, коли Валентино вийшов у сад і попрямував до білосніжної альтанки, обвитої плющем.

Там, за круглим кованим столом, уже сиділа міс Анна де Кларк. Тітка тримала марку чистої британської аристократки, хоча її манери часом балансували на грані виклику суспільству. На ній була витончена ранкова сукня з глибоким вирізом, а в тонких пальцях із бездоганним манікюром покоювався кришталевий келих, у якому грало ранкове вино. Лівою рукою вона ліниво перегортала свіжу газету, а правою — за допомогою першокласного чорнильного пера — швидко накидала рядки на дорогому папері верже.

— «...і якщо його світлість думає, що його нова фаворитка має хоча б краплю смаку, то мюзикл у вівторок довів протилежне. Ця жінка виглядала як общипаний павич у делікатній лавці», — вголос пробурмотіла Анна, підписуючи лист, і грайливо посміхнулася власним думкам.

— Доброго ранку, тьотю, — тихо промовив Валентино, заходячи в альтанку.

Анна підвела на нього свої гострі очі й задоволено примружилася, оцінюючи вигляд племінника. Жодного зауваження — а отже, його укладка і костюм були ідеальними.

— О, Валентино, любий. Сідай, — вона відклала перо, дозволяючи чорнилу підсохнути. — Я якраз закінчую черговий вульгарний опус для моєї дорогої Елеонори. О, якби ти знав, яка це жінка! Елеонора Флюгер — єдина дама в цьому місті, з якою можна поговорити про високу моду й не померти від нудьги. Ми з нею на останньому показі в Парижі ледь не викупили всю колекцію шовку, просто щоб насолити тій старій відьмі з міністерства.

— Ви часто про неї згадуєте, — Валентино спокійно сів навпроти, склавши руки на колінах. Він ще жодного разу не бачив Флюгерів особисто, але це прізвище завдяки тітці вже асоціювалося у нього з чимось монументальним і розкішним.

— Бо вона варта згадки, мій хлопчику. На відміну від більшості тутешніх ляльок. Але зачекай, усе свого часу. Скоро й ти дізнаєшся, що таке справжнє вище товариство.

Їхню розмову перервав тихий шурхіт кроків по гравію. До альтанки підійшов дворецький, тримаючи на срібному таці запечатаний важким сургучем конверт.

— Ваша величносте... точніше, міс Анно. Довгоочікуваний лист прибув, — відчеканив слуга.

Очі Анни спалахнули. Вона майже вихопила конверт із таці, миттєво зламала печатку й швидко пробіглася очима по тексту. На її обличчі розцвіла переможна, хижа посмішка. Вона акуратно склала папір і відпила з келиха.

— Ну що ж, Валентино. Офіційно вітаю. Завдяки моїм... делікатним зв'язкам із деякими вельми впливовими й багатими політиками, питання вирішено. Ти зарахований до нового Університету.

Валентино ледь помітно підняв брову.

— До того закритого закладу, про який стільки галасу в газетах? Але ж він тільки відкрився. І, якщо я правильно пам'ятаю, туди беруть лише спадкоємців перших осіб.

— Саме так, — відкинулася на спинку крісла Анна. — Але ти потрапиш не просто в якийсь там багатий чи пересічний клас. Ти зарахований до **Золотого Класу**. Еліта серед еліти.

Хлопець злегка насупився. Його розслаблений, спокійний стан не змінився, але в голосі з'явилися нотки нерозуміння:

— Тьотю, навіщо мені це? Мені чудово живеться тут, у маєтку. Навіщо мені ці політичні спадкоємці та їхні ігри?

Анна зітхнула, опустивши келих на стіл, і її тон став серйознішим, хоча й звична світська іронія нікуди не зникла.

— Тобі шістнадцять, Валентино. Тобі час проводити час із ровесниками, заводити зв'язки, які потім годуватимуть тебе все життя. Я не дозволю тобі стати одиноким вовком, як твій дорогий батечко.

Вона скривилася, ніби від зубного болю, згадуючи свого молодшого брата.

— Адольф де Кларк... Мій сухий, занудний брат. Ти ж знаєш, чому ти живеш у мене, а не в його кабінеті, заваленому міністерським мотлохом? Бо Адольф завжди віддавав перевагу політичним паперам, а не політичним вечорам. Він одружився на твоїй матері майже фіктивно, просто щоб поставити галочку у графі «успішний статус». Я не вірю, що в твого батька взагалі є серце чи бодай крапля людської милості. Жити з ним — це як жити в морозильній камері. Саме тому я забрала тебе сюди, ледь ти почав розуміти людську мову.

Вона подалася вперед, пильно подивившись у блакитні очі племінника.

— В тобі є краса, Валентино. В тобі є порода і розум. Але якщо ти закриєшся в чотирьох стінах, ти перетворишся на копію Адольфа. Золотий Клас — це твій квиток на вершину. Там будуть діти тих, хто керує цим світом. І ти покажеш їм, хто такі де Кларки.