День 12 — сторінка брудна, з мазком крові та підпалом по краю. Запах гарі й іржі.

Голосом Харгруна Пекловодця, Архіватора Людської Дурості:

> Ви, люди, — неймовірні.
Виживаєте не завдяки, а всупереч.
Біжите по мінному полю — й ще сперечаєтесь, хто з вас дебіл.

  Ваш чорний гумор — єдина зброя, якої бояться навіть демони.
Бо сміх — це те, що навіть я, древній дух катастроф і падінь,
не здатен до кінця зрозуміти.

Але й саме тому…
Я не можу відірватися від цього щоденника.
Читаю далі. І запам’ятовую.

---

> 12:00
Отримав наказ зустріти Адміна і донести батарейку на дальню СП.

  Слово “дальня” завжди тривожне.
Зазвичай за ним йде “двохсотий”, “заміновано”, або “ну ми думали, що ти виживеш”.

Передав акум — тепер треба відкочуватись.
Ха. Наче просто “взяли і відкочуємось”.
Так, ага. Десь у паралельному всесвіті, де русня вимерла, а дороги — асфальтовані.

---

> 16:00
Нарешті з’явився Адмін. Ми з Тайпаном маємо виходити.

Я, як чесна людина, передаю по рації:
“Я психологічно й фізично не здатен пройти 600 метрів під обстрілами на сусідню СП.”

У відповідь — класика жанру:
“А треба, бо зв’язку нема.”

Ну, зв’язку нема,
а совість є?
А ноги? А віра в ЗСУ, а?

---

> 17:00
Висуваємось.

 Тайпан бере мій рюкзак і закріплюється після перехрестя в найближчій ямці.
 Я — бігом через поле з батарейками.
Наче демонічний “Нова-експрес”.

Поки працював лише 82-й міномет — біг собі спокійно.
Як на спортфесті.

Підбігаю — з СП кричать:
“Ти шо, дебіл?! Тут все заміновано!”

Ну… вже пробіг.
Отже, не все заміновано.
Або мені дуже щастить.
Або просто ще не настав мій час.

  - Назад — уже не так весело.

 Заревіла арта. Міномети. Дрони.
Навіть повітря сказало: “Добраніч, воїне.”

Плюнув на все — і пішов спокійно.
Ну реально, якщо вже вмирати — то хоч хай красиво.
Як у фільмі.

Але 120-ка яка впала в чотирьох метрах.
Дала мені такого прискорення,
що навіть мій фізрук з технікуму заплакав би від гордості.

- Тайпана зустрів за перехрестям сидів мов заєць в воронці від каба

План — простий:
— Дійти до середини маршруту.
— Переночувати в якомусь бліндажі.
— Вранці, по сірому, валити до своїх.

Але пішов дощ.
А дощ = менше дронів.

Це знак, сказали ми.
Знак згори або знизу — вже не важливо.
Рушили.

І тут з'явилася одна проблема — ми не знали дороги назад і точки евакуації.

Рішення — по-військовому:
зупинили евак з 80-ки, пояснили,
що ми “дуже втомлені, але симпатичні”, і через них дістались до своїх.
---

Харгрун, демон-свідок, дописує внизу сторінки:

> Ваші втрати — величезні. Ваші шанси — мізерні.
Але кожного разу, коли я думаю: “Все, цей точно не дійде”,
ви вигадуєте ще одну дурну ідею —
і виживаєте.

 Наче вас веде щось зліше за мене.
Може, то гумор.
А може, жага жити, щоб потім про це розповісти.

Поки ви смієтесь — Пекло не перемагає.
Я це визнаю. З іронією, і... повагою...