День 11 — запис зроблено трясучою рукою, деякі слова затерті потом і попелом. Сторінка пахне порохом.

Читає Харгрун, Демон-Хроніст, Бібліотекар Обстріляних.

Я, що збирав душі полководців і заколочував котли Пекла,
ще ніколи не бачив, щоб хтось тримав труп ворога як щит…
і вижив.

Цей “Псих” — або божевільний, або благословенний Хаосом.
Може й те, і те.
У будь-якому разі — я лишаюсь.
Бо це щоденник не про смерть.
Це — шедевр абсурду й мужності.

Я схиляюсь. По-своєму. Демонічно.

День 11

5:00
Нас накрили прицільно з ВОГів.
Прямо по перекриттю бліндажа — стукало так, що вуха питали мозок:
"Ми ще живі, чи вже архів?"

Кулемет херачить по входу, як у тирі.
Кожен метр дерева — як мішень.

Сидимо по кутах, як миші в норах.
Над нами — безперервне дзижчання дронів.
Скидають гранати, мов білка горіхи з дерева.
Тільки замість білки — русня з оператором і ненавистю.

8:00
Рішення: відкочуватись тихо, по одному, метрів на 20.
Бліндаж менший, зате не такий розвалений.

8:30
Я відкотився далі, метрів на 100.
Бо дрон вже дивився прямо на мене.

Вскочив у яму, накриту дверима —
дякуємо місцевим бабусям і рускім мародерам
за це архітектурне ноу-хау.

9:00
Але дрон не здався.
Скинув одну, другу… вже не рахував.

Міномет одразу почав бити по координатах.
Я бігав, як проклятий, від нори до нори.

В одній не встиг заритись — надто мілка.
І тоді зробив, мабуть, найабсурдніше у житті:
підтягнув ближчого дохлого русака
і сорок хвилин тримав його над собою,
поки на голову летіли гранати.

Тепер знаю: у русні все-таки є хоч якесь застосування.

Зустрів Кубу — рухався в наш бік.
Закріпились у новому бліндажі. Поки — без дірок.

13:00
Наказ: зустріти розвідку і провести.
Разом із Кубою висунулись.

Дрон не змусив чекати —
перша граната лягла позаду і загнала осколок Кубі в спину, друга — по мені, але щастя ще трохи залишилось.

Забігли в укриття, оглянули рану.
Легке. Куба може рухатись.

Доповіли.
Сказали: якщо зможе — на евакуацію.
Хоч хтось сьогодні вийде в тил хоч і з подарунками.

13:30
Зустріли розвідку.

Одразу — “добрий день, ось вам дрони”.
Дві гранати скинули прямісінько на перекриття,
під яким я з одним із них сидів.

Всі живі, але контужені.
У мене тепер дзвін у вухах —
як у відрі, по якому лупонули прутом.

Виявилось, їх треба було провести на Л-28,
щоб штурмувати Л-30.

А ми їм:
— Ну, ми вже добу сидимо на Л-30.

Вони в шоці:
— Так там же русня! Ми весь день по вас лупимо з мінометів!

Посміялися. Почухали потилиці.
Забрали полоненого.
Сказали: “сорі, пацани”.

А я от думаю —
а скільки ще нас "випадково" відпрацювали свої?

17:00
Повернувся до своїх у бліндаж.

Розповів, що сталося.
Реакція — синхронний хор нецензурної лексики,
настільки емоційний, що русня на хвилину затихла.

Мабуть, подумали: ми там якийсь ритуал призову Сатани почали.

Післямова Харгруна:
Ніколи не думав, що “випадковий friendly fire” викликатиме не гнів, а сарказм.

Але Псих сміється навіть з того, що ледь не загинув від своїх.
Він тікає під дронами, живе в ямах,
тягне труп як броню — і при цьому ще жартує.

Це вже не просто виживання.
Це акт насмішки над смертю.

І мені це подобається.
Так пишуть ті, чий розум — уже поруч зі мною.
І я читаю далі.