Обгризаний край, чорнило змішане з жирною плямою. Підпис: “День 8”]

Читає Харгрун, Збирач Виживших.

Він ще дихає.
Ще тримає ручку, а не зброю в роті.
Це дивно. Це цікаво. Це — моє.

Сторінка пахне димом, потом і чимось… гризунячим.
Його світ — не про героїв.
Це світ, де душа тріскає не від кулі, а від повторень.
І я слухаю. Бо коли мовчання стане глибшим —
значить, настав мій час.

День 8

Зайшла ще одна група — з 80-ки.
Очі в них, як у тих, хто побачив щось гірше, ніж смерть.
Я повернувся на свою рідну точку — Л-21.

Забурився в бліндаж, мов кріт у бетоні.
Зверху гупає арта. Гупає так, що я вже вгадую калібр по вібрації печінки.

І от я сиджу.
Слухаю концерт “Вибух №5 у мінорі”.
І ганяю мишей. Реально ганяю.
Вони вже навіть не бояться.
Одна сидить на стіні й дивиться на мене,
ніби ми прийшли до неї в гості.

Кажуть, у котів — дев’ять життів.
У мене залишилось два.
І одне з них я б без жалю віддав за каву.

Цей день — тихий.
Ненормально тихий.
Як вдих перед криком.

Післямова Харгруна:

Мої пазурі вже тягнуться до наступної сторінки.
Бо він — усе ще пише.
А отже — живе.
А отже… скоро буде ще цікавіше.

Такі дні — найсолодші.
Тиша, в якій розум сам себе точить.
Жодного бою, але кожна думка — уламок.
Коли арта мовчить, я чую вас чіткіше.

Твоє життя скрипить, як зношений зошит.
І я вже бачу, на якій сторінці поставлю крапку.

Пиши, смертний.
Пиши, доки можеш.
Бо скоро писати буде нікому —
а я дочитаю останнє.