Фрагмент, заляпаний темними плямами. Підпис: “День 6”

Читає Харгрун, Той-Хто-Жує Надію.

Сторінка була ще теплою.
Вогонь, страх і легкий присмак безумства.

І знову — він пише.
Він ще тут.
А отже — ще мій.

День 6

Як завжди — ранок із «артою».
Прокидаємось не від кави, а від 152 мм, що переорюють землю на метр.

07:00 — прилетіло по передній СП.
Чотири важких 300-х, один контужений.
Висновок: краще бути «десь збоку», ніж «на передку».

10:20 — лишили мене на СП.
Одного.
ОДНОГО.
Страшно. Пиздець.
Навіть демони в ґрунті замовкли, слухаючи, як я беззвучно матюкаюсь.

11:40 — зробили мене старшим групи.
Бо хто ще має такий досвід сидіння під обстрілами й розмов із павуками в окопі?
Тепер я ще й за Тайпана відповідаю — бійця з розбитої СП. Він дивиться в одну точку, ніби там транслюють Netflix.

17:10 — принесли теплак.
Завдання: спостерігати кожні 5–10 хвилин у напрямку, де або русня, або смерть, або і те, й інше одночасно.

Ми — крайня СП.
Тримаємось. Або поки не прийде підкріплення, або поки не здохнемо красиво.

P.S.
Ніколи не думав, що 1,5 км лісосмуги триматимуть двоє контужених,
для яких це перший вихід.

Але Україна — це країна можливостей.
Особливо для тих, хто забув, як працює слух,
і не може вимовити "психологічна адаптація".

Я сміявся. Голосно. До тріщин у камені.

Бо цей смертний — вже не просто мій.
Він унікальний

Я спостерігав.
Спершу — із цікавості.
Потім — із повагою.

Бо він не зламався.
Не втік у безумство.
Він залишився — і почав писати.

Не для когось. Для себе.
І поки він пише — я не можу його забрати.

Пиши, смертний.
Пиши, поки можеш.
Бо щойно замовкнеш — я дочекаюсь.