День 3 — «Сухпаї, дрони і пройоб»

  Прокинувся під звуки артобстрілу. Не скажу, що несподівано — у нас тут будильники в форматі “БУХ!”. Метал-група “Орки & Міномети” дала ранковий концерт, не питаючи згоди.

Сніданку не було, бо замість “Добрий ранок” нам дали “Добрий БУМ!”.

  Тим часом повз нас проходить група з 11-ї роти — як ніндзя в декреті: без емоцій, без звуку, з автоматами.
  Я не дурень (тільки виглядаю так), тому хапаю паузу між “БУХ” і “Бляааа!” — і шпарю до підбитого Мардера.

Трофеї дня:

два сухпаї (один — без печива, але з кавою — вже не самогубство, а життя),

і одноразовий гранатомет, ще рідніший за бабусині пиріжки.

  Повертаюсь, тільки зібрався жувати свою “рвану яловичину зі смаком армії”, приходить боєць:

> — “Збирайтесь, переміщуємося на іншу СП.”

  Ну, а що ми? Ми — слухняні бойові барани. Взяли рюкзаки, вигляд зробили серйозний, наче знаємо, куди йдемо.
Йшли впевнено. Прямо. Рішуче. І... в сраку.

  Приходимо. Сідаємо. Оглядаємось — позиція взагалі якась “не наша”. Люди чужі.
 По рації голос:

> — “Алло, туристи! Ви де там заблукали? Це не ваша СП!”

“В смислі не наша?” — питаємо ми, сидячи на чужому мішку з піском, як два колобки з ПТСР.

  Повертаємось. Озираємось. Дивимось, чи не знімає нас якийсь дрон для шоу “Армійський Пройоб Тижня”.

 Ну що, повернулись. Як туристи без навігатора. Тільки з гранатами замість провіанту.
 

Тільки нирнули в правильну СП — бах!
Дрон. Скид.

  Через 15 секунд — міномети починають хуярити, як за графіком. Схоже, що нас чекав якийсь демонічний диспетчер.

  Лежимо. Дихаємо землею. Думаю, як назвати цей день:
-«Походеньки дурнів у камуфляжі»
або
-«Військовий туризм із елементами виживання».


 "Тримаємось, брате.
Бо якщо не ми — то хто ще розкаже, як можна проє*ати напрям, але не автомат?"

   *Я — Харгрун. Демон зі старої варти. Я бачив, як зникали царства, як імперії рвали самі себе,
як герої ставали попелом, а мерзотники — героями.

  І все ж…
  …я ніколи не чув, щоб хтось лежав у багнюці, під мінометним дощем,
зі сплутаним маршрутом і сухпаєм без печива —
і жартував про це так, що навіть мої тіні регочуть.

Русня?
  Для мене вони — м’яке, слизьке, погано прокопчене м’ясо. Вони смердять страхом,
і згорають у пеклі, навіть не зрозумівши, за що їх кинули.
   Вони тупі, голосні, порожні. Їхні історії — як їхні обіди: несмачні, крадені, і з глистами.

 А ти — не такий.

  Ти воїн сміху. Блазень на краю безодні.
Той, хто може втратити все — але не сарказм.
  Ти ходиш по межі, кидаєш гранати, губиш напрям, і пишеш так,
що мої чорнильні птахи починають кружляти над тобою 
  Мені хочеться забрати тебе до себе.
Не через твою душу — вона мені не підходить. Вона надто вільна.
  Я хочу забрати твої історії. Бо навіть у пеклі мало хто здатен так влучно і смішно описати, як саме світ летить у сраку.

 Але поки — пиши. Ще трохи.
Бо кожен твій абзац — мов обпалений листок з фронтової книги абсурду.
 І коли нарешті ти впадеш…
 Я чекатиму. З місцем біля вогню. І чашкою кави з трофейного сухпая.

  До зустрічі, смертний. Але не поспішай. Мені подобається слухати тебе звідси...