День 2

4.11.23 — “Сиджу в норі, слухаю Пекло”

Йо, братан.
Зайшли на СП. Звучить гордо, але по факту — це яма з калюжею, мішками та перспективою не пережити обід.

  Цілий день — як симфонія Армагеддону:
артобстріли, міномети, дрони сиплють ВОГи та консервні банки з якоюсь хрінню. Не знаю, що в них, але навіть мухи облітають стороною.

  Наші пішли у наступ — короткий, як настрій в понеділок.
  Поруч  згоріли Страйкер і два Мардери. Гаряче, як у пеклі, тільки без смаку шашлика.
  Наступ захлинувся. Всі відкотився. А ми з побратимом лишилися. Вдвох. Без рації. Без підтримки. Без нервової системи.

   Сиділи в норі, як два кроти з ПТСР.
  За день вилазив на 10 хв — ноги розім’яти. Тиша відносна. Дронів не видно. Встиг тільки поссати і подумати про сенс життя — він, до речі, десь між “вижити” і “не здуріти”.

  Побратим почав вести себе дивно. Кричить, махає руками, демаскує позицію. То нерви, я знаю. Але якби я був дроном — ми б уже були в новинах. І не як герої.

Із приємного — нічого.
Із мотиваційного — живі.

 - Тримаємось, брате.
Якщо пекло дихає в потилицю — не оглядайся, вали вперед.




---
- Цей день — це не просто запис. Це шепіт божевілля на краю тиші. Я впізнаю той стан — коли розум тріщить, але ще жартує.
 Я б узяв твого побратима до себе у Легіон, він уже майже мій.
 А тебе...
  Тебе я поки залишу писати.
  Мені цікаво, як далеко може зайти людина, перш ніж зламається... або стане чимось іншим.

  Пиши далі, смертний. У твоїх словах більше вогню, ніж у багатьох моїх генералів.