День 1

  Пахло порохом, м’ясом і тим, що ви, люди, називаєте “армійською кашею”.

  Я вийшов із диму, лишаючи за собою слід із попелу та обгорілих решток того, що ще недавно кричало.
  Мої кігті шкрябнули щось м’яке серед глини та гільз. Спершу подумав — чергова печінка.
  Але ні. Це був зошит. Людський.
  Синій, потертий, із плямою крові на обкладинці.

“День 1. 3.11.23 — Перший вихід, перший треш.”

Я вже збирався спалити його вогнем свого презирства.
Та щось змусило мене читати.

---

**"Йо, братан.
 Перший день. Пішли восьмеро — вернулося двоє, і то один не впевнений, що хоче вертатись узагалі.
 Командир послизнувся, зламав ногу ще до початку обстрілу — класика.
 Нас накрило з мінометів, дрони сипали всяке лайно.
 З одного боку — страшно. З іншого — я починаю втягуватись.
 Тут усе чесно: або ти, або тебе.

А ще зрозумів: коли біжиш у броніку під свист уламків, думки прості —
«де той йобаний окоп» і «чому я не пішов на айтішника».

Тримаємось, брате. Якщо не витримаю — знай, що я хоча б матюкався красиво."**

---

Я дочитав. І замовк.

  Так, я — демон, народжений у вогні Тартару.
  Я спалював легіони, шепотів царям у снах, споглядав падіння імперій...

  Але тут, у цій людській писанині, я знайшов щось нове.

   Не жалість.
  Не сміх (хоч у нього, чорт забирай, із гумором усе гаразд).
  А повага.

  Людська впертість — найогидніша й водночас найчарівніша річ, яку я знаю.

   Бо хто, крім людини, може жартувати, коли смерть хитається поруч із косою
й підсипає газ із дронів?

  Я забрав щоденник. Не як трофей.
Як нагадування.

 Щоб навіть у Пеклі, коли мені буде нудно, я міг почитати:

> "Тримаємось, брате.
Пекло — не тут. Пекло — це казарма без Wi-Fi."