Розділ 27

Я здригаюся й відступаю на крок, миттєво впізнаю цей тон. Назар. Мій колишній виходить на світло ліхтаря  у зім'ятій футболці, з трохи скуйовдженим волоссям і тим самим зверхнім виразом обличчя, який я сподівалася більше ніколи не бачити. Від нього злегка тхне алкоголем.

— Назаре? — намагаюся впоратися з здивуванням та міцніше стискаю ремінець сумки. — Що ти тут робиш о такій порі? Як ти взагалі дізнався, де я живу?

— Поліно, не починай свій допит, — він крокує до мене, ігноруючи мої запитання, і зневажливо киває вбік автомобіля Гліба, — це хто такий? Твій новий залицяльник? Бачу, ти даремно часу не втрачаєш. Не встигли ми розійтися, як ти вже катаєшся на мужиках на розкішних тачках.

— Це мій бос, — усередині все закипає від обурення. — Я працювала до пізньої ночі, він просто підвіз мене додому, і взагалі я не зобов’язана тобі звітувати. Ти правильно сказав, ми розійшлися і я не розумію, що ти робиш під моїм будинком о такій порі.

— Хотів поговорити, — його тон пом’якшується.

— Про що? Мені здалося у нас уже не залишилося тем для розмов.

— Я хочу, щоб ми знову були разом.

Від несподіванки застигаю на місці. Дивлюся у блакитні очі, котрі колись здавалися рідними, на вольове обличчя, на знайомі вуста і нічого крім образи не відчуваю.  Дивно, як людина, котра була для тебе цілим всесвітом, може різко втратити свою цінність для тебе. Не стримую нервового смішка.

— Навіщо? Щоб ти знову зраджував мені, поки я розриваюся між домом і роботою та намагаюся все встигнути?

— Що там робити? Пралка є, плита є, вода є. Це ж не з колодязя носити і не піч розпалювати.

Вкотре переконуюся, що Назар не той чоловік, який має бути поруч зі мною. 

— Ну то і робив би це сам. Між нами все скінчено і ця тема закрита.

Я намагаюся обійти його, щоб дістатися дверей під'їзду, але Назар різко переступає мені шлях і хапає за лікоть.

— Ні, зачекай! — у його голосі спалахує злість, змішана з ображеним самолюбством. — Ти не маєш права так зі мною розмовляти. Ми були разом стільки часу, а ти просто так усе перекреслюєш? 

— Перекреслила не я, а ти, коли втішався у ліжку з іншою.

— Ти сама винна. Ти не давала мені того тепла, якого мені хотілося, — нахаба сміє звинувачувати мене. 

— Я не хочу це обговорювати. Не смій більше мене торкатися й не ніколи тут не з'являйся.

— Це через нього? — Назар наближається до мене та супить брови. — Ти думаєш, цей твій босик реально на тебе клюне? Для таких, як він, ти просто розвага на декілька ночей.

— Вона все сказала, відійди від неї, — суворий голос розрізає ніч мов лезо.

Я замираю й розвертаюся. Гліб виходить із машини. Він не поїхав і чув нашу розмову. У напівтемряві двору його кремезна постать здається велетенською й небезпечною. Назар мимоволі відступає. Гліб зупиняється впритул до мого колишнього, нависаючи над ним майже на голову.

— Дай їй спокій і забудь про її існування. Якщо ти ще раз з’явишся у її житті, образиш чи подивишся криво, то сильно пожалкуєш. Ти все зрозумів?

Назар важко ковтає слину. Обіцяна погроза звучить настільки переконливо й вагомо, що вся його зухвалість випаровується в одну мить.

— Не знав, що вона так швидко знайшла мені заміну.

— Тепер знаєш. Ще є якісь питання до моєї дівчини? — Гліб робить особливий наголос на двох останніх словах і моєю шкірою пробігають морозні сироти. Грозовський називає мене своєю дівчиною і це до біса приємно. Назар опускає голову:

— Більше немає. Проте коли ти побачиш її справжню, то сам не захочеш з нею зустрічатися.

Назар розвертається та швидким кроком зникає в темряві. У дворі настає тиша. Я стою, сильно стискаю сумочку, і гарячково намагаюся вирівняти дихання. Погляд Гліба ковзає моїм переляканим обличчям, затримується на лікті, де щойно була рука Назара, і на мить у його очах спалахує болісний відблиск.

— Все добре?

— Так, дякую, що назвалися моїм хлопцем. Сподіваюся це назавжди віднадить Назара.

— Це твій колишній? 

— Так, ми розійшлися нещодавно, — прикушую губу та змушую себе замовкнути, адже згідно з легендою, Аліна теж розійшлася з хлопцем.

— Через блондинку? — Гліб явно чув усю нашу розмову.

— Через його зраду, — я киваю. — Тепер я взагалі сумніваюся, що існують вірні чоловіки. Мабуть, вони як ті собаки, кидаються на все яскраве, що ходить у коротких спідницях.

— Я жодного разу нікому не зраджував.

Ця правда змушує мене хвилюватися. Щойно я прирівняла всіх чоловіків до того зрадника. Я нервово хапаюся за щоки, але у ту ж мить опускаю руки:

— Ой, ви теж чоловік, — необдумано бовкаю і стає ще гірше. — Тобто, звісно чоловік, я не хотіла вас образити.