Розділ 26

Наступний ранок в офісі починається зі спустошення всередині. Я нервово поправляю окуляри й посмикую комірець суворої блузи, вдивляючись у власне відображення у дзеркалі ліфта. Не залишилося й сліду від вчорашнього агресивного макіяжу, розпущеного волосся й зухвалої сукні. Я крокую до свого робочого столу, готуючись до холодного допиту та люті Гліба. Замість шторму мене зустрічає штильова байдужість. Грозовський заходить до кабінету, холодно вітається з усіма та роздає завдання. Наостанок звертається до мене:

— Поліно Валеріївно, — його голос звучить рівно, ділово й абсолютно позбавлений будь-яких емоцій. — Підготуєте документи до суду по “Інтер-Груп”.

Гліб йде. Це вперше він звернувся до мене так офіційно. Він не викликає мене до себе, не згадує про Аліну чи вчорашню вечерю. Здається чоловік прийняв мої умови й викреслив з нашого спілкування геть усе, що не стосується документів. Я досягла свого і перемогла. Проте від цієї професійної дистанції пече так, ніби під шкіру залили розплавлений свинець.

Години минають у роботі, але неспокій на серці лише зростає. Ближче до вісімнадцятої закінчую формувати останній реєстр, у мені раптом щось перевертається. Земля під ногами на мить тікає, а до горла підкочує раптова, нудотна хвиля. Офісні лампи розпливаються в жовтуваті плями. Я гарячково схоплююся за край столу, щоб не впасти, і заплющую очі, глибоко вдихаючи повітря. Очевидно стрес і нещодавна застуда даються в знаки. Я роблю ковток холодної води, намагаючись опанувати тремтіння в руках.

— Поліно?— від дверей кабінету лунає голос Гліба.

Я здригаюся й миттєво вирівнюю спину, сподіваючись, що він не помітив моєї слабкості.

— Документи потрібні на завтра. 

— Добре, я залишуся і дороблю, — кидаю погляд на документи і розумію, що там роботи ще на декілька годин.

Гліб мовчки переглядає зроблене та супиться. 

— Залишилося багатенько. Попрацюємо разом. Беріть ноутбук, документи та йдіть до мого кабінету.

Не сперечаючись, виконую наказ. Він працює зібрано, уважно, але щоразу, коли ми одночасно тягнемося до однієї теки чи коли він передає мені прошиті акти, наші пальці випадково зустрічаються. Від кожних секундних дотиків шкірою пробігає струм такої сили, що мені стає важко дихати. Ми обоє вдаємо, що нічого не відбувається. Ми закінчуємо близько двадцять першої. Я стомлена  і виснажена. Важко відкидаюся на спинку крісла й знімаю окуляри, потираю втомлені очі. Голова поболює, а в шлунку знову розкочується знайома, нудота, яку я гарячково списую на перевтому й нічну каву.

— На сьогодні все, — Гліб закриває ноутбук і розправляє плечі. — Суд отримає ідеальні матеріали. Дякую за роботу!

— Це моя обов'язок, — швидко одягаю окуляри назад і підводжуся, вирівнюючи спідницю. — Я викчу таксі.

Гліб піднімає на мене погляд та дістає з кишені ключі від машини.

— Не потрібно. Я тебе відвезу.

— У цьому немає потреби, я можу…

— Це не обговорюється, — чоловік перебиває мене зі сталевою інтонацією. — Ти працювала зі мною до ночі. Безпечно доставити тебе додому — це найменше, що я мушу зробити як твій керівник.

Я мовчки киваю, і потай радію. Насправді не хочеться з ним розлучатися. Сама не розумію, що робиться зі мною останнім часом. Через десять хвилин ми сидимо в салоні його позашляховика. В авто панує тиша, порушувана лише тихою музикою з динаміків. За вікном миготять рідкісні ліхтарі та порожні нічні вулиці.

Гліб впевнено тримає кермо. Всі його рухи плавні й спокійні. Він не намагається заговорити, не ставить приватних запитань і не згадує вчорашнє побачення. Ця бездоганна субординація чомусь крає моє серце сильніше за будь-яку лють. Авто зупиняється біля мого будинку, і Гліб глушить двигун.

— Приїхали, — він навіть не повертає голови, щоб глянути на мене. Дивиться прямо, наче побачив щось цікаве у вікнах будинку.

— Дякую, що підвезли. Надобраніч, Глібе Олександровичу, — я торкаюся ручки дверей, та готова вислизнути в ніч.

— Поліно, — Гліб злегка торкається моєї руки та змушує завмерти.

Я розвертаюся та очікувально дивлюся на нього. У його волошкових очах спалахує той самий знайомий, небезпечний вогник пристрасті, який він так старанно ховав увесь день. Гліб повільно вдихає, гасить цей порив і, наче стримує себе від необдуманого вчинку, коротко киває:

— Відпочивайте. Завтра можете прийти пізніше.

— Дякую! Добраніч! — неохоче забираю свою руку та  виходжу з авто.

Прямую до під'їзду і раптом із густої тіні біля лавки відокремлюється чоловіча постать.

— Нарешті, — лунає знайомий, злегка роздратований голос. — Я вже думав, що тебе не дочекаюся.