Розділ 23

Я розумію, що це саме той Захар, якого вони нещодавно згадували. Від нього віє владою та силою, коротка футболка з коміром не приховує татуювань на руках, і це додає йому загрозливого вигляду. Я б злякалася, якби зустріла його у темному провулку. Слідом за ним у кабінет тихо входить тендітна блондинка. Вона тримає Захара під руку, і цей контраст між його небезпечною силою та її ніжністю вражає. 

— Ти думав, що зможеш розгатити людині череп у центрі міста й ніхто не дізнається? — Захар робить крок уперед, і Кирил у кріслі мимоволі випрямляє спину, намагаючись не показати страху. — Мені доповіли про це. Я одразу зрозумів, до кого ти прибіжиш за допомогою. 

— О, так, — дівчина біля нього злегка посміхається. — Всі бачили як ти різко розвернув авто та перетнув дві суцільні лінії. Ми якраз їхали у жіночу консультацію, — білявка погладжує животик і я помічаю, що вона вагітна.

Гліб ховає перекис в аптечку:

— Захаре, заспокойся. Ми вирішимо це через закон.

— Закон? — Захар вигинає брову, і в його голосі ковзає небезпечна насмішка. — Наш молодший брат досі не зрозумів, що прізвище Грозовських — це не просто гроші, а відповідальність. Якщо потерпілий у реанімації помре, Глібе, то жоден твій закон його не врятує. Тоді діятиму я, своїми методами.

Від цих слів Кирило блідне ще дужче. Я стою нерухомо та почуваюся зайвою у цій сімейній драмі. Несвідомо роблю крок назад, та мрію опинитися якомога далі від цього кабінету. Гліб одразу помічає мій жест та вдавано прочищує горло:

— Познайомтеся, це моя помічниця Поліна, — вказує на мене, — а це ще один мій брат Захар та його дружина Сніжана.

Усі погляди миттєво концентруються на мені, і у кабінеті стає надто задушливо. Сніжана першою розряджає важку обстановку. Вона приязно посміхається й ледь схиляє голову, кидаючи на мене теплий, розуміючий погляд.

— Приємно познайомитися, Поліно, — її спокійний голос діє на Захара як заспокійливе. Його кам'яне обличчя трохи пом'якшується, хоч темні очі все ще вивчають мене з холодним аналітичним інтересом.

— Навзаєм, — приязно киваю.

— Глібе, — Кирило схоплюється на ноги, — ми їдемо чи далі будемо влаштовувати світські бесіди?

— Їдемо, — Гліб одягає піджак. — Поліно, ви залишаєтеся в офісі. Потім закінчимо нашу розмову.

— Добре, — виходжу на коридор. Позаду чую гнівний голос Захара:

— Їдемо на моїй машині, а твоє авто, Кириле, залишиться на парковці. I навіть не думай щось втнути дорогою.

Захар обережно притримує Сніжану за талію, пропускає її вперед, а Кирило похмуро плететься слідом.

Я старанно працюю весь день, але робота задається нескінченною. Працівники давно розійшлися, а я ніяк не можу закінчити справу по одній з компаній. Нарешті друкую витяг та складаю документи у папку. Двері відчиняються, і до кабінету входить Гліб. Без піджака, у зім'ятій сорочці та розстібнутим верхнім гудзиком, він має виснажений вигляд. Його волошкові очі знаходять мене, у них спалахує коротка, але виразна хвиля подиву, яка миттєво змінюється чимось теплим.

— Поліно? — він підходить до столу та спираєть долонею на нього. — Чому ти ще тут?

— Поки  я хворіла, то назбиралося роботи, — знімаю окуляри й потираю перенісся, але одразу згадую про сумнівне маскування й повертаю їх на місце. 

Гліб мовчки дивиться на мене декілька секунд,  та важко зітхає:

— Ти тільки-но перенесла застуду, я дав чітке доручення відпочивати, а не сидіти тут до ночі.

— Як справи з Кирилом? — переводжу тему.

— Ми із Захаром все владнали, — чоловік втомлено проводить долонею по обличчю. — Потерпілий прийшов до тями. Заява забрана, гроші виплачені. Кирило під домашнім арештом під наглядом Захара, проте сумніваюся, що це  втримає його від чергової халепи.

— Це чудово, що все вирішилося без суду, — від його близькості й цього неформального тону серце починає зрадницьки калатати.

— Ти голодна. Поїдемо повечеряємо разом?

Від цієї несподіваної пропозиції стає задушливо. Я не можу погодитися, адже від його присутності забуваю про обачність. Намагаюся зберігати субординацію:

— Босу не личить вечеряти з підлеглою. Це не правильно.

— Мені байдуже на правила, коли це стосується жінки, яка мені подобається, — від його слів мене охоплює паніка. У грудях перчить, а я грайливо піднімаю брови доверху?

— Вам подобаюся я, чи моя сестра?

— А є різниця? — каже так, наче йому відомо, що ніякої близнючки не існує. Боячись зізнатися, впевнено повторюю свою брехню:

— Звісно є. Ми з нею дуже різні. Вона легковажна і вітряна, а я ніколи не дозволяю собі подібної поведінки. До того ж, нещодавно ви хотіли піти на побачення з нею. Я не збираюся ставати її заміною.

— Заміною? — чоловік щиро дивується. — Я не думав про тебе у такому контексті. Чомусь мені здається, що ніякої Аліни не існує.