Розділ 22

— Без окулярів я погано бачу, — впевнено брешу. — До того ж, робота — це не місце для демонстрації вроди.

У його очах спалахує провокаційний вогник. Гучний стук дверей змушує мене здригнутися. Двері кабінету розлітаються без жодного попереднього стуку. Ми обоє повертаємо голови. У кабінет стрімким кроком входить кремезний чоловік у зім'ятій шкіряній куртці. Його дихання важке, а кулаки стиснуті. У нього розсічена брова, на щоці запеклася тонка цівка темної крові. Гліб навіть не здригається, лише повільно зводить брови, а в його погляді вмить зникає грайливість, поступаючись місцем сталевому холоду.

— Ти знову вляпався у неприємності? — Грозовський підводиться з-за столу.

Непроханий гість важко дихає, переводячи погляд із Гліба на мене, а потім знову на мого боса.

— Не гріх вдарити того, хто сам напрошувався, — чоловік витирає долонею кров біля ока, лише сильніше розмазуючи її по щоці. — Цей виродок переступив межу, а я просто закрив йому рот. Він у лікарні. Викликав поліцію та написав на мене заяву. Ти можеш зам’яти цю справу так, щоб Захар не дізнався?

— Ти поцапався з кимось серйозним?

— З Кімчеським, проте не хвилюйся, нічого страшного, — незнайомець байдуже махає рукою.

— І тому він зараз у реанімації з важкими тілесними, а ти стоїш у моєму кабінеті й капаєш кров'ю на килим? — Гліб злегка підвищує голос. — Поліно, познайомтеся, це мій брат Кирило. Його дикий, бунтарський характер завжди тягне за собою проблеми, але цього разу, він зайшов занадто далеко.

Я замираю біля столу, не знаючи, що казати. Стандартна фраза: “Приємно познайомитися” тут не зовсім доречна. Я лише стримано киваю і не можу відвести погляд від кривавої рани:

— Я Поліна, помічник Гліба Олександровича.

Грозовський повільно обходить масивний стіл. Він зупиняється за два кроки від брата, невдоволено вивчаючи його розбиту фізіономію.

— Ти приходиш до мене тільки тоді, коли твій черговий спалах гніву загрожує тобі в'язницею, — Гліб не підвищує голос, але від його суворості по спині пробігають мурашки. — Ти хоч розумієш, що стіни лікарні — це вже не просто бійка біля бару? Це кримінальна стаття, Кириле. 

— Ти витягнеш мене, — впевнено, хоч і з дрібкою паніки в очах, відказує Кирил. — Ти завжди витягуєш. Якщо дізнається Захар, то він вирішить це своїми не надто гуманними способами. 

Гліб мовчить декілька секунд. Потім поволі повертає голову в мій бік. Його волошкові очі на мить пом'якшуються, але в них усе ще вирує суворість.

— Поліно, принеси, будь ласка, аптечку. Не варто, щоб хтось знав, у якому стані до мене прийшов мій брат.

— Звісно, — киваю та виходжу з кабінету.

Вислизаю за двері кабінету, намагаючись вгамувати прискорене дихання. За хвилину я повертаюся з аптечкою. У кабінеті панує важка, натягнута тиша. Кирило сидить на стільці, відкинувши голову на спинку. Гліб стоїть біля вікна, склавши руки на грудях, і його профіль здається викарбуваним зі сталі.

— Поклади аптечку на стіл. Дякую, — Гліб говорить не обертаючись.

Я відкриваю аптечку, дістаю антисептик, ватні диски та пластир. Мої пальці діють на автопілоті, хоча всередині все тремтить від напруження.

— Давай сюди, я сам, — Кирил бурчить, тягнеться до пляшечки з перекисом, але Гліб стрімко розвертається від вікна.

— Сиди спокійно, — наказує Гліб, підходить до столу й бере з моїх рук змочений ватний диск. 

Його долоня на секунду торкається моїх пальців, і цей короткий, гарячий контакт знову прошиває мене струмом, нагадуючи про те, як  цей чоловік може вміло лікувати. Гліб впевненим рухом притискає вату до розсіченої брови брата. Кирил шипить від болю та непристойно лається.

— Терпи, — Гліб навіть не здригається. — Це найменше з того, що на тебе чекає, яякщо та заява піде у рух. Це ж треба! Побитися з Кімчельким!

— Він перший почав, — Кирил щулиться від пекучого антисептика, заплющуючи одне око. — Почав триндіти про сімейний бізнес Грозовських, про тебе, про Захара, розказував, як ми віджимаємо об'єкти. Я закрив йому пащаку.

— Ти знову піддався на банальну провокацію! — Гліб викидає закривавлену вату в смітник і бере нову. — Тебе розвели як хлопчика. Тепер він подасть на тебе в суд, а ти прибіг ховатися під мій піджак.

— Я прийшов до юриста, — спалахує Кирил, випрямляючись у кріслі й знову морщачись від болю в брові. — Ти знаєш усі шпарини в законі. Зроби так, щоб ця справа не дійшла до суду. Пообіцяй їм гроші, залякай, мені байдуже!

Гліб поволі нахиляється до обличчя брата, і в його волошкових очах спалахує така темна, небезпечна сталь, що навіть Кирил мимоволі ковтає слину.

— Залякуванням займається Захар. Я витягну тебе, але з цього моменту, ти робиш тільки те, що я скажу. Зрозумів?

Він відсторонюється, заклеює брову брата пластиром і розвертається до мене. Двері кабінету відчиняються, і на порозі з'являється висока, кремезна постать чоловіка. Його важкий, проморожуючий погляд миттєво фіксується на Кирилові, на його розбитій брові та кривавому пластирі.

— Захар? — Кирило кривиться і явно не радий його бачити.