Розділ 19

Я замираю, так і не відчинивши дверцята, і повільно повертаюся. Гліб дивиться на мене, і його волошкові очі випромінюють особливий магнетизм.

— На добраніч, Поліно. І не забудь передати сестрі, що від мене ще ніхто не втікав.

Я мовчки киваю, вискакую з машини та лечу до під'їзду, не звертаючи уваги на краплі дощу. Двері клацають, і я безсило спираюся спиною на холодну стіну, намагаючись відновити дихання. Петля навколо моєї шиї затягується все тугіше. Він знає, або, як мінімум, дуже близький до здогадки. 

Вранці будильник розривається о сьомій годині. Я важко стогну та ховаю голову під подушку. Усе тіло болить, наче після важкої роботи, суглоби крутить, нудить, а у голові палає справжнє пекло. Здається проклятий вчорашній дощ, мокрі туфлі й пронизливий вітер зробили свою справу і зрештою я застудилася. Простягаю руку до тумби, намацую термометр та ховаю його під пахву. Почекавши декілька хвилин, дивлюся на табло. Майже тридцять дев’ять.

— Чудово, просто ідеально, — шепочу  сиплим, геть розбитим голосом, відкидаючись назад на вологу від поту подушку.

Думати про роботу в такому стані неможливо, але Грозовський може вважати, що я злякалася його вчорашніх слів і вирішила втекти. Проте власне здоров’я важливіше за його образу. Тремтячими пальцями знаходжу в робочому чаті номер Гліба й набираю повідомлення: “Доброго ранку! Перепрошую за турботу, але я захворіла і у мене висока температура. Не зможу сьогодні вийти на роботу, проте завтра постараюся бути.  Вибачте за незручності”.

Надсилаю повідомлення й відкладаю телефон вбік. Насилу піднімаюся, п’ю жарознижувальне та повертаюся до ліжка. Очі злипаються самі собою, гарячка огортає свідомість липким туманом, і я знову поринаю в тривожний, важкий сон, де мені маряться волошкові очі, шум зливи й гарячі дотики на моїй шкірі. 

Не знаю скільки минає часу, як  зі сну мене вириває дзвінок у вхідні двері моєї квартири. Здригаюся, важко розплющую очі. Ксенії немає, вона пішла на роботу, і відчинити двері нікому. Хочеться вдати, що нікого немає вдома, але настирливий дзвінок знову повторюється.

Кутаючись у старий, об'ємний махровий халат, з розпатланим волоссям, я, похитуючись, виходжу у коридор.

— Хто там? — дивлюся у темне вічко і не можу впізнати темний силует за дверима.

— Поліно, відчиняй, — лунає з під'їзду знайомий голос, від якого в мене всередині все миттєво обривається. — Це Гліб.

У мене в голові відразу спалахує паніка, але гарячка не дає тверезо мислити. Тремтячими пальцями клацаю замком і повільно відчиняю важкі двері, готуючись до найгіршого. Гліб переступає поріг моєї квартири та впевнено заходить всередину. В одній руці він тримає фірмовий пакет із аптеки, а в іншій великий паперовий пакет із фруктами. 

— Доброго ранку, — він зачиняє двері та уважно розглядає мене.

Я стою перед ним без окулярів, у старенькому безформному халаті, з розпущеним від вологи волоссям, яке без тугого офісного пучка м'якими хвилями спадає на плечі. Гарячка палає на моїх щоках яскравим рум'янцем, а очі блищать від високої температури.

Гліб на мить завмирає. Погляд волошкових очей фіксується на моєму обличчі. Чоловік повільно робить крок уперед, і на його губах з'являється хижа посмішка. Я одразу панікую:

— Глібе Олександровичу? Ви не вірите, що я хвора?

— Вірю, прийшов підлікувати. Ось, — злегка піднімає пакет з аптеки, — приніс трохи ліків і фруктів.

Він знімає взуття та без запрошення проходить вперед. Зайшовши на кухню, кладе пакети на стіл. Я стаю на порозі, притуляюся плечима до одвірку та підозріло зіщулюю очі:

— Ви підліковуєте всіх своїх працівників?

— Ні, тільки тих, чия відсутність мене турбує.

Він дістає з пакета ліки. Серед них впізнаю жарознижувальне, вітаміни, якісь сиропи. По-господарськи викладає великі, соковиті апельсини й цитрусові, розкладаючи їх на моїй стільниці.

— Сідай, ти ледь тримаєшся на ногах, — чоловік господарює біля мого чайника і поводиться як у себе вдома. — Потрібно збити тобі температуру.

— Я можу сама  про себе подбати, і вже випила жарознижувальне, — як на зло у голові ще більше паморочиться, і я сильніше спираюся на одвірок.

Гліб помічає цей рух. Робить швидкі кроки та опиняється поруч. Миттю підтримує мене за талію. Гліб легко забирає на себе всю мою вагу, не даючи впасти, і від цього короткого, але владного руху моїм тілом пробігає виразне тремтіння, яке аж ніяк не пов'язане із застудою.

— Бачу, як ти можеш, — гарячий подих торкається щоки.

Гліб стоїть так близько, що я відчуваю кожну лінію його тіла, кожен м'яз під білою сорочкою, і це дурманить розум. Він піднімає руку та торкається долонею до мого гарячого чола. Серце робить божевільний пірует, а тіло тремтить ще більше.

— Тобі негайно потрібно у ліжко, — чоловік робить свої висновки.

Перш ніж я встигаю заперечити чи згадати про професійну дистанцію, Гліб підхоплює мене на руки. Я тихо зойкаю від несподіванки, інстинктивно чіпляюся пальцями за його широкі плечі, та стискаю тканину сорочки. Він легко, наче я важу не більше пір'їнки, несе мене коридором прямо до спальні. Кожен його крок відгукується в моєму тілі солодким трепетом. У маленькій кімнаті панує напівтемрява, штори досі ховають вікна.