Розділ 18

— Дякую, але не варто, — поспішно відмовляюся, сильніше притискаючи сумочку до себе. — Моя маршрутка ось-ось приїде. Не хочу вас турбувати.

— Це не обговорюється, і наказ керівництва, якщо хочеш, — у його голосі з'являються знайомі владні нотки, але в куточках губ грає ледь помітна посмішка. — Ти змокнеш до нитки й завтра не вийдеш на роботу. 

— Мені здається нам не по дорозі, — намагаюся знайти поважну причину, щоб Грозовський відмовився від своєї ідеї.

— Якраз по дорозі, сідай кажу, — підвищує голос.

Чоловік тягнеться через пасажирське сидіння і штовхає дверцята зсередини. Салон зустрічає мене теплом, приємним запахом дорогої шкіри та ледь чутною музикою. Я ніяково сідаю на крісло, намагаючись не намочити оббивку, і зачиняю двері. Гліб крутить кермо та виїжджає на дорогу.

— То як там справи з Аліною? — одразу переходить до того, що цікавить його найбільше.

Здригаюся від несподіванки. 

— Вона зараз дуже зайнята. Сказала, що найближчими днями в неї купа зустрічей і справ по роботі, тому зустрітися чи зізвонитися ніяк не зможе.

Я сподіваюся, що ця відповідь хоч трохи остудить його запал, але Грозовський лише тихо сміється. 

— Зайнята, значить? — він на секунду переводить на мене свій важкий волошковий погляд, і в ньому знову спалахує той самий мисливський азарт. — Що ж, це робить гру тільки цікавішою. Передай своїй непокірній сестрі, що чим більше вона ховається, тим сильніше мені хочеться її знайти. А я завжди отримую те, чого хочу.

Автомобіль зупиняється на червоне світло світлофора. Гліб розвертається в кріслі, кладе руку на спинку мого сидіння. Він опиняється небезпечно близько і уважно дивиться на мене.

— До речі, ви з нею близнючки, так? Дивно, але чим довше я на тебе дивлюся, тим більше мені здається, що між вами набагато більше спільного, ніж просто зовнішність. Наприклад цей твій жест, коли ти поправляєш окуляри. Аліна в клубі точно так само поправляла волосся, коли нервувала.

Я тамую подих, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Невже він здогадався? Серце робить божевільні перевороти й, здається, взагалі перестає битися. У роті миттєво пересихає, а повітря в салоні позашляховика стає настільки задушливим, що ним складно дихати. Я застигаю, боячись навіть кліпнути, поки його пронизливий погляд вивчає кожну рису мого обличчя.

— Ми з Аліною подібні тільки зовнішньо, проте різні за характером i за стилем життя. Волосся чи окуляри це просто поодинокі збіги. Будь-яка дівчина нервуватиме, коли керівник так прискіпливо її розглядає.

Грозовський мовчить декілька секунд. Світлофор перемикається на зелений, і він плавно тисне на газ. На його губах знову з'являється та сама ледь помітна, запекла посмішка хижака, який точно знає, що здобич уже в пастці, і просто дає їй трохи часу побешкетувати.

— Можливо. Мене найбільше цікавить чому Аліна від мене ховається.

— У неї така вдача. Вона інтроверт і не прив’язується до людей. Я б сказала, їй складно знаходити з ними спільну мову, вона як вовк самітник.

— Он як? — Грозовський вдає здивування. — А ти? Теж любиш самотність?

Мої долоні миттєво пітніють. Я міцніше стискаю в руках сумочку, бодай чимось намагаючись приховати тремтіння.

— Я люблю спокійне життя, — змушую себе відповідати рівним, звичним тоном професійної помічниці. — Мені комфортно у своєму звичному ритмі: робота, дім, книги. Без зайвих стресів і сумнівних пригод.

— Без стресів? — він стишує голос, і в ньому знову спалахують ті небезпечні нотки, від яких у мене в животі починає солодко крутити. Гліб повільно повертає голову до мене. — Яка нудьга, Поліно. Не вірю. Мені здається, глибоко всередині ти набагато азартніша, ніж намагаєшся здаватися в цьому своєму сірому костюмі. 

Він бачить мене наскрізь, говорить це з такою легкістю, ніби дражнить, перевіряє, де проходить межа мого терпіння. Позашляховик у цей момент плавно повертає у мій двір і зупиняється біля під'їзду. Злива на вулиці майже вщухла та перетворилася на дрібний дощ.

— Дякую, що підвезли, — хапаюся за ручку дверей. — Гарного вам вечора.

— Зачекай, — його владний голос зупиняє мене в останній момент.