Розділ 17

Серце падає кудись у п'яти. Невже здогадався, що ніякої Аліни не існує? Подумки пишу заяву на звільнення та прямую до його кабінету. Гліб сидить за своїм столом. Рукава його білосніжної сорочки злегка закочені і цей вигляд миттєво підкидає в моїй пам'яті спогади про те, як ці сильні руки стискали мою талію. Подумки даю собі ляпаса. Зберися, Поліно!

— Доброго ранку, Глібе Олександровичу. Викликали?

Грозовський повільно відкидається на спинку шкіряного крісла, переплітає пальці і уважно розглядає мій мішкуватий костюм. 

— Сідай, у мене  до тебе є декілька питань. 

Слухняно опускаюся на стілець навпроти, стискаю пальці на колінах під столом, щоб він не помітив тремтіння.

— Ти казала, що Аліна в Африці, але, як з'ясувалося, твоя сестра вже повернулася в місто.

— Так, вона повернулася у п’ятницю через спалах епідемії, — повторюю власну брехню. Грозовський злегка всміхається:

— Ми випадково зустрілися з нею у суботу ввечері. Вона ефектна дівчина і дуже невловима.

У мене в роті миттєво пересихає. Поправляю окуляри на носі лише для того, щоб хоча б чимось зайняти руки.

— В Аліни доволі специфічний характер. Вона буває надто імпульсивною.

— Наша зустріч виявилася цікавою, — Гліб подається вперед, і мені стає важче дихати. — Але вона раптово пішла. Згадала про якусь увімкнену праску і буквально втекла, навіть не залишивши мені своїх контактів. 

Він робить коротку паузу, яка здається мені тортурами, а потім спокійно додає:

— Мені потрібен номер її телефону.

Мене охоплює паніка. Номер телефону? Тобто її номер? Відчуваю, як під уважним поглядом Гліба шкіра спалахує невидимим вогнем. Він дивиться так, наче знає правду.

— Номер Аліни? — я перепитую, наче це змінить його відповідь.

Чоловік киває. Відчуваючи, як піт проступає між лопатками,  гарячково шукаю вихід. 

— Я запитаю в неї дозволу, Аліна дуже уважно ставиться до свого особистого простору. Вона терпіти не може, коли я даю її контакти комусь без її відома. Я обов'язково передам, що ви цікавилися, і якщо вона дозволить…

— Запитай зараз же, — чоловік мене перебиває та не дозволяє договорити.

Його владний тон не залишає простору для маневрів. Гліб відсуває теку з документами вбік, схрещує руки на грудях і дивиться на мене з абсолютною готовністю чекати тут хоч до вечора. У мене всередині все холоне. 

— Зараз? Я не впевнена, що вона відповість. Аліна зазвичай ще спить у такий час.

— Тоді напиши їй, — м'яко, але з нажимом вимагає Грозовський. У його волошкових очах спалахує той самий азартний вогник, який я бачила в суботу в клубі. Він не просто просить номер, а свідомо заганяє мене в кут, наче хижак, який бавиться зі своєю здобиччю. — Телефон же при тобі? Діставай. Запитаємо разом.

— Ой, мій телефон залишився на робочому столі, на зарядці, — я винувато всміхаюся, намагаючись зобразити на обличчі максимальну щирість. — Якраз поставила його перед тим, як ви мене викликали. Я повернуся на своє робоче місце, і відразу ж напишу їй про вас.

Гліб кілька секунд мовчки вивчає моє обличчя. Його проникливий погляд зупиняється на моїх окулярах, переходить на щільно стиснуті губи, і мені здається, що він чудово бачить мою брехню. Проте чоловік лише повільно відкидається на спинку крісла.

— На зарядці? — куточок його губ ледь помітно сіпається вгору, і в цьому русі читається чисто хижацька гра. — Добре, я почекаю. Передай своїй сестрі, що я дуже наполегливий чоловік, і якщо мені щось дійсно потрібно, я завжди це знаходжу.

— Навіщо вона вам? — в очікуванні відповіді тамую подих.

— Не хочу обговорювати це з тобою. У нас залишилася незавершена справа.

Не можу сперечатися з його суворим тоном. Зараз нічого не залишилося від того пристрасного чоловіка, яким він був у суботу. Я підводжуся на ноги:

— Як тільки Аліна відповість, то я відразу вам повідомлю. До речі, не хотілося б, щоб ваші з нею стосунки якось впливали на мене. Не чесно тиснути на мене своєю авторитетністю та вимагати того, чого не хоче моя сестра. 

Не чекаючи на його відповідь, різко розвертаюся і прямую до виходу. Мені здається, що його важкий погляд, пропалює мою спину крізь щільну тканину сірого костюма. Тільки опинившись біля свого робочого столу, дозволяю собі зробити глибокий, судорожний вдих, хапаючись рукою за край монітора. Паніка відступає, але я й не уявляю, що мені робити з цим номером.

Робочий день тягнеться нескінченно довго, але вечір не приносить омріяного полегшення. Я стою на зупинці, а з неба починає йти злива. Навіс над зупинкою не рятує від дощу і мій безглуздий костюм успішно промокає. Додаток у телефоні показує, що потрібна мені маршрутка приїде не раніше, ніж за двадцять хвилин. Я тупцяю на місці від холоду, і проклинаю цей понеділок усім серцем.

Біля бардюра гальмує знайомий позашляховик. З острахом дивлюся на тоноване скло, яке повільно опускається. За кермом сидить Гліб, а його волошкові очі чіпко фіксують мою мокру постать.

— Поліно, сідай у машину, я відвезу тебе додому.