Розділ 16

Його волошкові очі на мить тьмяніють, він повільно відкидається на спинку дивана і розриває нашу інтимну близькість.

— Це моя колишня дівчина. Ми планували весілля, обрали дату, ресторан, купили обручки, до речі саме ту обручку ти знайшла в піджаку. Місяць тому ми розійшлися. Я просто не встиг перейменувати контакт.

— Ця твоя колишня це Валерія?

— Так, а ти звідки про неї знаєш?

Мене обпалює жаром. Щойно я сама виказала себе. Руки зрадницьки холонуть, а серце починає гарячково калатати у грудях. Прокляття, я ж Аліна! Аліна, яка щойно приїхала з Африки й не повинна знати жодних імен із його теперішнього офісного життя. Паніка лещатами стискає горло, але я змушую себе зневажливо знизати плечима й швидко видаю єдине можливе виправдання: 

— Поліна розповідала. Казала, що до тебе приходила колишня.

Гліб мовчить кілька секунд, які здаються мені вічністю. Він продовжує дивитися на мене, і в його очах миготить дивна суміш підозри та глибокого аналізу. Він занадто розумний, щоб так легко повірити, але напруження в його плечах трохи спадає. 

— Приходила, але ми не разом, — після його слів миттю відчуваю полегшення. Він продовжує говорити. — Я не люблю ворушити минуле, коли моє теперішнє сидить так близько, — його гаряча долоня знову лягає на моє коліно, обпікаючи навіть крізь тонку тканину чорної сукні. — І досі не повернуло мені борг.

— Ну, я ж вибачилися.

— Ні, не вибачалася.

Пригадую нашу розмову. Я й справді не вибачалася. Роблю невинні щенячі очі, котрі благають про помилування:

— Вибач.

— Тільки якщо підеш зі мною на побачення.

Від несподіванки нерухомо застигаю. Мені не можна з ним на побачення. він мій бос і взагалі вся ця брехня з близнючками зайшла надто далеко. Я хитаю головою:

— Гадаю, нам не варто цього робити.

— Чому? — його брови здивовано повзуть до верху. — Ти ж сама зізналася, що я тобі подобаюся.

— Якось нерозумно йти на побачення з тим, хто хоче тобі помститися, — швидко знаходжу відповідь та замовчую справжню причину.

— Помста може бути солодкою, — він хижо всміхається і трохи сильніше стискає моє коліно. 

Від цього нахабного руху, у моєму животі з’являються метелики. Він нахиляється до мене та тягнеться до моїх вуст. Найгірше те, що це мені подобається. Звабливі губи залишаються на відстані міліметра від моїх, а гаряче дихання обпалює шкіру. Всупереч бажанням, роблю різкий, панічний рух назад.

— Ні, Глібе... я... мені справді треба йти, — гарячково вигадую причину, а серце тріпоче, мов загнаний птах. — У мене... у мене вдома залишилася ввімкнена праска. Я згадала, що прасувала сукню перед виходом і забула вимкнути її з розетки. Будинок згорить.

Грозовський застигає на місці, і на його обличчі з'являється вираз абсолютного заціпеніння. Великий бос явно не звик, що його пристрасний поцілунок переривають через побутову техніку. Його брови злітають ще вище, а в глибині волошкових очей спалахує щире здивування разом із глузуванням.

— Праска? Ти серйозно? — від несподіванки його хватка на моєму коліні слабшає.

Цього мені цілком вистачає. Я різко вислизаю від нього, скочивши з м'якого шкіряного дивана так швидко, наче піді мною спалахнув вогонь. Підхоплюю сумочку і, навіть не даючи йому оговтатися від моєї безглуздої відмовки, вилітаю з кабінки.

— Зачекай! — чую навздогін його голос, але я вже не слухаю.

Майже біжу коридором, розпихаючи ліктями вишукану публіку клубу й не озираюся назад. Страх викриття жене мене вниз по сходах до виходу. Головне  забратися звідси якнайдалі, поки Гліб Грозовський остаточно не позбавив мене залишків самоконтролю.

Вискакую на нічну вулицю. Прохолодне літнє повітря миттєво тверезить, але серце все одно продовжує шалено калатати у грудях. Майже застрибую в перше вільне таксі біля бордюру, називаю адресу і безсило відкидаюся на заднє сидіння. Притискаю пальці до губ, які досі печуть від його небезпечної близькості. Ох, Поліно, що ти коїш? Вигадала сестру-близнючку, набрехала про Африку й епідемію, втекла через праску... Але найгірше те, що Гліб Грозовський знову змусив моє тіло зрадницьки плавитися під своїми руками.

Субота закінчується повним крахом моєї оборони. Попереду неділя, а далі — понеділок. І мені доведеться знову прийти в офіс, одягнути строгий костюм, окуляри й дивитися в ці волошкові очі, вдаючи, що я звичайна, сіра помічниця юриста, яка поняття не має, як солодко вміє цілуватися її грізний бос. Телефоную Ксенії та швидко повідомляю про свою втечу.

Вдома згортаюся калачиком на ліжку та обхоплюю руками коліна. Мені потрібно мислити тверезо, але варто лише заплющити очі і я знову відчуваю гарячі пальці Гліба на своїх ребрах, чую його хрипкий напівшепіт і згадую той божевільний, владний поцілунок.

Цей чоловік мені подобається. Його впевненість, хижий, пронизливий погляд волошкових очей, від якого шкірою біжать сироти, і те, як моє тіло безвольно відгукується на кожен його дотик, лякає і притягує водночас. Але наш роман неможливий. Він мій бос, а я його скромна помічниця. У його світі службові романи — це або легка інтрижка на кілька ночей, про яку забувають після першого ж серйозного звіту, або гучний скандал, що закінчується моїм звільненням. Не збираюся ризикувати кар'єрою заради красивих очей. Він ще й розійшовся з нареченою всього місяць тому. Контакт “Кохана” досі світиться в його телефоні, і скільки б Гліб не повторював, що вони не разом, минуле не зникає за один день. Я не хочу бути його ліками від розбитого серця чи швидким способом забутися. Мені потрібно зробити все, щоб у понеділок вранці моя маска сірої мишки не дала жодної тріщини.