Розділ 13

Поліна

До обіду я працюю на адреналіні та прихованій люті. З голови не виходять думки про Валерію. Хочеться знати, чи вони помирилися. Проте найбільше хвилює не це. Якщо Грозовський неодружений, і на момент нашого знайомства був не у стосунках з Валерією, то я прив’язала невинного чоловіка. Проте слово “кохана” на екрані телефону свідчить про протилежне. 

Ближче до обіду я розумію, що далі відкладати неможливо. Для складання позову мені терміново потрібна та сама папка з документами, яка так і залишилася в його кабінеті. Я роблю глибокий вдих, поправляю і без того ідеально рівний комірець застебнутої під горло блузки і рішуче прямую до масивних дубових дверей. Стукаю і штовхаю двері.

Гліб сидить за своїм столом. Він відриває погляд від монітора, і його сині очі миттєво фіксуються на мені. В його погляді немає ні вранішнього холоду, ні роздратування після розмови з Валерією. Там є щось інше. Щось темне, хиже і дуже задоволене, від чого в мене по спині мимоволі пробігає табун гарячих мурашок.

— Глібе Олександровичу, я зайшла за документами по “Авангарду”, — мій голос звучить надто офіційно.

Гліб бере потрібну папку зі свого столу та простягає мені:

— Тримай.

Я тягнуся, щоб її забрати, але він не відпускає теку одразу. Наші пальці не торкаються, проте між ними залишаються жалюгідні міліметри. Я змушую себе подивитися йому в очі. Погляд Гліба пропалює наскрізь, ніби знімає з мене всі маски одну за одною.

— Дякую, — я різко смикаю папку на себе, але Гліб утримує її, злегка потягнувши у свій бік, змушуючи мене зробити крок ближче. Ніби награвшись, відпускає теку:

— Якщо у тебе є якісь запитання, то можеш питати.

— Поки все зрозуміло. Мене консультує Дмитро і підказує, якщо потрібна допомога, — притискаю папку до грудей.

— Це стосується не тільки робочих питань, — Гліб розслаблено відкидається у кріслі й наче насолоджується моєю збентеженістю. 

Придушую у собі бажання розпитати про його стосунки з Валерією. Якщо зроблю це, то викажу свою небайдужість. Я хитаю головою:

— Особисті питання мене не цікавлять.

— Он як? А мені здалося, що ти ревнувала, — цей гад бачить мене наскрізь.

— Ревнувала? Вас? — вдаю щире обурення, хоча всередині все тремтить від його близькості. — Не вигадуйте зайвого. Ревнувати свого боса, якого я ледь знаю це щонайменше безглуздо.

Серце робить божевільний пірует. Я намагаюся вирівняти дихання й гордо піднімаю підборіддя.

— Мені здавалося ми знаємо одне про одного більше, ніж належить знати босу про підлеглу, — він робить паузу, і злегка подається вперед. — Наприклад, я знаю, що твоя спина без сукні виглядає значно ефектніше.

Я застигаю, майже забуваючи, як дихати. Щоки миттєво спалахують червоним рум'янцем. Він натякає на вчорашній розріз чи на той клятий готель? Роблю крок назад, наче це врятує мене від його грайливого погляду.

— Глібе Олександровичу, це вже за рамками субординації, — намагаюся обуритися та мати максимально серйозний вигляд.

— Хіба? Мені здавалося, ми з твоєю близнючкою вже давно перетнули всі можливі межі субординації.

— Але я тут ні до чого.

— Звісно, — на його обличчі Грозовського з'являється хижа посмішка задоволеного мисливця, який точно знає, що дичина вже в його пастці. — Передай їй, що я дуже хочу знову з нею зустрітися. Мені здається, нам є що обговорити. 

— Обов’язково, як тільки вона вийде на зв’язок, — задкую до виходу та зникаю за дверима.

Решту дня намагаюся повністю зануритися у роботу і не думати про нестерпно привабливого Грозовського. Субота минає як у тумані. Після тієї неоднозначної розмови в кабінеті Гліба я почуваюся вичавленою, немов лимон. Щоб відволіктися, я прибираю квартиру до блиску та розпаковую ті речі, які не встигла викласти з валіз. До того ж, я почуваюся дещо винною перед Ксенією, адже вона прихистила мене у себе. Хоч і Ксенія найкраща моя подруга, але не зобов’язана була цього робити.

— Поліно, збирайся! — Ксенія без церемоній залітає до моєї кімнати. — Сьогодні субота. Ми йдемо розвіятися, і це не обговорюється. Тобі треба викинути свого нестерпного боса з голови.

— У мене немає жодного бажання, — ліниво потягуюся на ліжку та відкладаю вбік книгу, яку читала.

— Відмов не приймаю. Тобі потрібне перезавантаження. Танці, коктейль і повна амнезія на декілька годин. Я все спланувала. Збирайся.

Під її шаленим натиском я нарешті здаюся. Зрештою, вона має рацію. Мені потрібно випустити пару, інакше я просто збожеволію від думок про Грозовського, його колишню наречену та мою вигадану близнючку. Ксенія крутиться перед дзеркалом, а потім береться за мене. Я відмовляюся від надто відвертих варіантів і зупиняю свій вибір на лаконічній чорній сукні на тонких бретельках, яка вигідно підкреслює фігуру, але не має зухвалий вигляд. Руде волосся розпускаю, дозволяючи йому м'якими хвилями впасти на плечі, і додаю трохи темніших тіней на повіки. У дзеркалі на мене дивиться впевнена, приваблива дівчина, а не залякана помічниця юриста. Проте весь мій войовничий настрій випаровується, коли наше таксі зупиняється перед яскравим неоновим фасадом. Я застигаю на місці, дивлячись на вивіску.

— Ти жартуєш? — у моєму голосі проривається паніка. — Чому саме сюди?