Розділ 12

Гліб

Валерія сидить у своїй улюбленій позі. Закинута нога на ногу, коротка сукня, що безсоромно оголює стегна, легкий нахил голови. Колись цей її жест діяв на мене безвідмовно, вимикаючи будь-який раціональний контроль. Зараз я дивлюся на неї й відчуваю лише втому. Почувши мою відповідь про Поліну, вона підводиться з крісла, і шлейф її нудотно-солодких парфумів миттєво заповнює простір, витісняючи з кабінету залишки свіжості. З котячою грацією та звабливо виляючи стегнами, Валерія обходить мій стіл та зупиняється надто близько. 

— Я прийшла, бо більше не можу вдавати, наче все добре. Вчора я побачила тебе і зрозуміла, що почуття до тебе не зникли. Наш розрив це страшна, дурна помилка, — вона нахиляється вперед, демонструючи трохи більше свого декольте, ніж того вимагає пристойність. Її голос переходить в інтимний напівшепіт. — Я скучила. Скучила за нами, за твоїм голосом, за твоїми руками. Ми ж не можемо просто так усе перекреслити через один невірний крок.

Її пальчики з бездоганним манікюром лягають мені на плечі, повільно ковзають вгору і рухаються до шиї. Валерія спирається стегном на край мого столу, змушуючи коротку сукню піднятися ще вище, і заглядає мені прямо в очі. У її погляді суміш благання, обіцянки й спокуси, перед якою я не раніше не міг встояти.

— Давай повернемо все, як було. Я знаю, що ти теж ж хочеш цього, — вона схиляється так близько, що її губи ледь торкаються мого обличчя.

На диво, зараз я не відчуваю до неї теплих почуттів. Жінка, яка ще місяць тому здавалася мені всесвітом, тепер викликає лише тугу. Злість на неї, яку я придушував у собі весь місяць, накочує новою хвилею. Перехоплюю її зап'ястя і не дозволяю торкатися до себе. Забираю її руку зі свого плеча і відсуваю від себе, змушуючи Валерію зробити крок назад.

— Наш розрив це твоя ініціатива. Ти захотіла скасувати заручити. Тепер ти залишилася в минулому.

Валерія блідне, її губи злегка тремтять, і здаться вона з усіх сил стримує сльози.

— Мені не вистачало уваги від тебе, я почувалася самотньою. Ти весь час на роботі, і навіть на вихідних займався справами. 

— І ти знайшла собі іншого, — констатую болючий факт. Ці слова досі залишають на язиці гіркий присмак зради, хоч як би я намагався переконати себе, що мені байдуже. 

— Ні, — Валерія гарячково хитає головою. — Леонід просто опинився поруч, коли я бажала уваги. Він засипав мене компліментами, шукав зустрічі, часто телефонував і я здалася. Він показав, що чоловік може телефонувати просто для того, щоб дізнатися як у мене справи. Ти ж завжди зайнятий, на мої дзвінки не відповідав і не передзвонював, — з її вуст летять докори. Я виправдовуюся:

— Я був зайнятий на роботі. Щовечера ми зідзвонювалися.

— Один дзвінок на день та зустрічі два рази у тиждень, надто мало для тих, хто планує одружитися, — вона підвищує голос, а я розумію, що Валерія має рацію. 

Мабуть, я не створений для стосунків і прикривався зайнятістю. Мені було зручно, що у мене є наречена. Вперто не бажаю це визнавати.

— У мене був завал на роботі, — стискаю кулаки під столом, намагаючись стримати гнів. — Це ж тимчасово.

— Я розірвала наші стосунки не через Леоніда, а через твою зайнятість. Я не зраджувала тобі, і ти це знаєш. З Леонідом я почала зустрічатися після нашого розриву.

— Мене не цікавить, що ти робила після, — брешу, і намагаюся додати сталі у голос.

— Я скучила. Ти кажеш, що твоя зайнятість тимчасова і ми могли б почати все спочатку. 

Спочатку. Каже так, ніби це легко. Я пропонував їй компроміс, обіцяв стати уважнішим, але вона відмовилася і полетіла з Леонідом у Париж. Розірвала наші заручини і втекла з іншим. Я суплю брови:

— А чим тебе Леонід не влаштовує? Теж не вистачає уваги з його боку?

— Він не ти, — ошелешує. — Не ті дотики, слова, поцілунки. Коли я з ним, то перед очима ти. Я помилилася. Гадала, що інший чоловік заповнить порожнечу у серці, випалену твоєї байдужістю, але стало тільки гірше.

Валерія кладе руку мені на плече і дивиться з надією в очах. Користуючись моїм мовчанням, нахиляється та цілує у щоку. Щось змінилося в мені. Раніше цей жест розбурхував нестримне бажання взяти її тут і зараз, але тепер згадую нахабну фурію, яка залишила мене оголеним прив’язаним до ліжка. Мені довелося довго пояснювати покоївці, що сталося та просити, щоб вона мене розв’язала. Від однієї цієї згадки пульс чомусь прискорюється значно сильніше, ніж від усіх звабливих маневрів моєї колишньої нареченої. Я відхиляюся:

— Я ніколи не був байдужим до тебе. Просто навалилося багато справ.

— Тоді почнімо спочатку, — тягнеться до мене та продовжує цілувати.

Її поцілунки більше не здаються солодкими, а дотики не пробуджують вулкан у тілі. Я впізнаю знайоме тепло і перед очима пробігають щасливі спільні моменти. І хоч мені неприємно визнавати, проте я досі не байдужий до неї. Після її втечі з іншим, чоловіча гордість не дозволяє почати з нею спочатку. Тікаючи від її дотиків, я встаю з крісла та підходжу до вікна.

— Не бачу сенсу. Я не змінився, й досі сиджу понаднормово на роботі. Ти й надалі вимагатимеш уваги, проте це не головне. Я почав життя без тебе. У мене була жінка.

Її обличчя змінюється. В блакитних очах вирують образа та ревнощі, але вона швидко намагається це придушити у собі.

— Це нічого, ми обоє помилилися і тепер цінуватимемо спільні миті. 

— Я не готовий починати з тобою все спочатку.

— У тебе хтось є? — дівчина тамує подих. 

— Ні, але справа не у цьому. Я більше не кохаю тебе.

Ці слова боляче б’ють по її самолюбству. Вона декілька секунд мовчки дивиться на мене, намагаючись знайти краплю колишнього тепла. В її очах скупчуються сльози і вона шморгає носом:

— Що ж, сподіваюся, ти сам віриш у те, що кажеш.

Валерія різко розвертається і впевненим кроком прямує до виходу. Коли двері за нею зачиняються, я спираюся руками на стіл. Ця розмова залишила гіркий присмак, а найгірше те, що я хочу знайти ту дівчину, яка прив’язала мене до ліжка. І щось мені підказує, що вона працює на мене, і все вигадує на ходу. Хочеться особисто притиснути її до стіни й змусити зізнатися. А потім довго карати у готельному номері, але цього разу прив’язана буде вона.