Розділ 11

Гліб підводиться з крісла. Він обходить стіл, зупиняючись усього за крок від мене, і закладає руки в кишені штанів. Від нього знову віє цією нестерпною, магнетичною впевненістю.

— Я ніколи не забираю назад те, що вже віддав, — Грозовський нахиляє голову до мене, — і з чого ти взагалі взяла, що це службовий реквізит? Ця сукня подарунок за чудово виконану роботу і витриманий стрес-тест.

Його слова змушують мене на мить розгубитися, але я швидко збираюся з думками:

— Глібе Олександровичу, такий подарунок багато коштує, і я не можу його прийняти. Це неправильно.

— Неправильно — це сперечатися зі своїм босом з самого ранку через дрібниці, — у голосі Грозовського з'являються владні нотки. Він бере пакет зі столу і простягає його мені. — Забери її. Вона шилася не для мого гардероба і, якщо чесно, мені б дуже не хотілося, щоб її колись одягнув хтось інший, крім тебе. Вона створена для твоєї спини, тож не псуй мені ранок своєю зайвою скромністю.

Невпевнено стикаю пакет у руці. Пальці Гліба, наче випадково, торкаються моїх. Він нахиляється ближче, його шкіра гаряча, а дотик діє як розряд струму. Застигаю, забуваючи, як дихати, а Грозовський не поспішає відпускати пакет, тримає у полоні і його, і мій погляд.

— Ця сукня твоя, — він говорить майже пошепки.

Ми дивимося одне одному в очі. Я відчуваю шалений магнетизм до нього, якась невидима сила штовхає мене до цього чоловіка, і я мимоволі тягнуся до нього. Його губи здаються надзвичайно привабливими і у цей момент недоречно з’являються спогади про його поцілунки.

Раптом двері кабінету без жодного стуку з гуркотом відчиняються. Ми відхиляємося одне від одного, Гліб забирає руки та випрямляється. На порозі стоїть та сама розкішна блондинка з вчорашнього вечора. При денному світлі вона виглядає ще ефектнішою а коротка сукня демонструє ідеальні ноги. Її впевненість миттєво випаровується, і я розумію, що вона бачила наші пальці і могла нафантазувати собі зайвого. У її погляді, який учора здавався мені таким м'яким і пораненим, на мить спалахує знайомий крижаний вогник. Проте вона швидко опановує себе, і на її обличчя повертається маска світської ввічливості.

— О, вибачте, я не знала, що ти зайнятий, — дівчина робить крок усередину, зачиняючи за собою двері. — Доброго ранку!

— Доброго ранку, — приязно відповідаю та киваю.

Гліб реагує зовсім інакше. Його обличчя не виказує жодної емоції, він повільно випрямляється, закладає руки в кишені штанів і міряє гостю холодним поглядом.

— Валеріє, я не пам'ятаю, щоб у нас на сьогодні була призначена зустріч.

— А мені тепер, щоб зустрітися з тобою треба записуватися? — вона проходить вперед та сідає у крісло навпроти. — Я маю тобі дещо сказати.

Вона закидає ногу на ногу, і поділ її короткої сукні злегка підскакує, привертаючи увагу, але Гліб навіть не дивиться туди. Його погляд залишається застиглим і холодним.

Я опиняюся у вкрай незручному становищі. Стою посеред кабінету з пакетом у руках, у якому лежить дорога смарагдова сукня, і відчуваю себе зайвою. Роблю несміливий крок до дверей:

— Я піду підготую документи до судового засідання.

— Зайдеш до мене обідом, ми не закінчили розмову, — Гліб обходить стіл та сідає у своє шкіряне крісло.

— Добре. Гарного дня, — ввічливо киваю я обом і поспішно виходжу з кабінету.

Тільки опинившись у коридорі, я полегшено видихаю. Зовсім не хочеться розмовляти з Глібом ще й обідом, і мені здається, що ми все обговорили. Я прямую до свого робочого столу, але мої думки залишаються у кабінеті Грозовського. Отже, ту дівчину звати Валерія. Між ними явно щось є. Ревнощі лоскочуть груди, а я не розумію своєї реакції. Мені має бути байдуже, проте здається, мої почуття переростають від симпатії у щось більше.

Намагаюся думати про роботу та пригадую, що документи для суду залишилися у Гліба. Лаючи себе за неуважність, я розвертаюся. Мені зовсім не хочеться знову переривати їх, але робота є робота. Зайду, швидко заберу документи й вискочу. Підходжу до масивних дубових дверей. Вони виявляюся зачиненими не до кінця і я чую приглушені голоси. Підіймаю руку, щоб постукати, як раптом слова, що лунають всередині, змушують мої пальці застигнути в повітрі.

— Я хочу поговорити без емоцій. Останнього разу ми наговорили зайвого одне одному, — голос Валерії звучить надто лагідно. — Вчора на концерті ти навіть не глянув у мій бік. Судячи з усього ти надто швидко знайшов мені заміну. Вона і справді для тебе щось означає, чи ти просто намагався зробити мені боляче? Ти ж знав, що я буду на тому концерті, ми разом купляли квитки.

Моє серце починає швидко калатати. Тамую подих, і не можу поворухнутися. Мені соромно, гидко від самої себе, але я повинна почути відповідь. У кабінеті на секунду западає тиша. 

— Ти помиляєшся, якщо думаєш, що моє життя досі обертається навколо тебе, — слова Гліба звучать як удари батога. — Поліна мій помічник. Вчора мені потрібен був гідний супровід на зустріч і вона чудово впоралася. Це все. Не вигадуй те, чого немає. Для мене ти залишилася в минулому, ми розірвали заручини, а кого я беру з собою на вечори тебе взагалі не стосується.

Кожне слово Гліба впивається мені під шкіру дрібними трісочками. В горлі миттєво пересихає, а в грудях розливається гірка, пекуча образа, і мені стає важко дихати. Сама не розумію на що я сподівалася. Він поводився зі мною не так, як належить поводитися керівнику з підлеглою, і виявляється, що він просто скористався мною, як іграшкою, щоб уколоти жінку, яку досі не може забути.

Роблю крок назад і відступаю. Забувши про документи, я майже біжу коридором до свого столу. Сльози застилають очі, але я з силою прикушую губу, змушуючи себе триматися. Час забути ту ніч, яка ніколи не повториться і нічого не означає. Хоча, мушу визнати, що Гліб одразу мені сподобався. Сподобався настільки, що я не змогла опиратися своїм бажанням і… Втім, я шукала розради у його обіймах, але біль від зради коханого нікуди не зник.