Розділ 10

Ці слова кидають мене в африканську спеку. Гарячково пригадую відомі мені африканські країни, де ще живуть дикі племена. Від паніки забуваю всі свої знання з географії і неконтрольовано бовкаю:

— На Маврикій.

Гліб ледь помітно зішулює очі.

— Цікаво, і що ж вона там досліджує?

— Побут місцевих племен, — впевнено розповідаю щойно вигадану легенду. Грозовський щиро дивується:

— На Маврикії?

— Ну, вони, мабуть, не зовсім місцеві. Приїжджають туди на літо.

— Племена приїжджають відпочивати на курорт? Це щось нове. Знаєш, я був на Маврикії. Там чудові пляжі, швидкісний інтернет і дуже непогані готелі. А от із дикими племенами якось не склалося, — кутики його губ смикаються і він явно задоволений собою.

— Може й не Маврикій. Ці країни на М майже однаково звучать. Може сестра говорила про Марокко, Мавританію чи Мексику, — прикушую язика і розумію, що помилася з континентом. — Коли вона вийде на зв’язок, я обов’язково це у неї уточню.

— І не забудьте передати привіт їй від мене. Я дуже хочу з нею знову зустрітися.

— Навіщо? — ледь не скрикую та виказую свій страх.

— У нас є незавершені справи.

Авто плавно повертає у двір моєї багатоповерхівки й зупиняється біля під'їзду. Я радію, що за мить вистрибну з цього катафалку і чоловік більше не спіймає мене на брехні. Гліб глушить двигун, і в салоні стає занадто тихо. Я тягнуся до ручки дверей, поспішаючи втекти з цієї пастки, але його голос зупиняє мене:

— Поліно!

Я повертаюся. Він дивиться на мене крізь напівтемряву салону, і в його погляді більше немає тієї дражливої іронії, лише дивна, важка уважність, від якої перехоплює подих.

— Дякую за вечір. Ти справді чудово впоралася з Марком, а ця сукня тобі личить. 

— Дякую, Глібе Олександровичу. Надобраніч, — поспіхом штовхаю дверцята й майже вибігаю з машини, відчуваючи, як під смарагдовим шовком божевільно калатає серце.

Швидко заходжу в під'їзд, чую, як позаду тихо рушає з місця його автомобіль. Лише в ліфті я нарешті дозволяю собі притулитися головою до стіни й заплющити очі. Цей вечір закінчився, але я розумію, що моя вигадана близнючка тепер стане моєю найбільшою проблемою, і Грозовський так просто цю тему не залишить.

Наступного ранку прокидаюся з важкою головою і стійким відчуттям, що вчорашній вечір мені просто наснився. Проте акуратно розвішана на плічках смарагдова сукня повертає мене до реальності. Подруга, яка ще сонно заварює каву на кухні, лише проводить мене зацікавленим поглядом, але я зараз не маю сил щось пояснювати.

Ретельно складаю сукню в пакет та перевіряю чи не залишилося на шовку слідів від пластиру. Тканина чиста та бездоганна, наче й нічого не було. До офісу приходжу за п'ятнадцять хвилин до початку робочого дня. На мені знову звичний бронежилет. Строгі штани, застібнута на всі ґудзики блузка, прозорі окуляри, і волосся, зібране в тугий, акуратний пучок. Ніякого натяку на вчорашню фурію з оголеною спиною.

Роблю глибокий вдих, перехоплюю пакет зручніше і впевненим кроком прямую прямо до кабінету шефа. Навіть не заходжу на своє робоче місце. Хочу  вирішити це питання зараз, поки порожній офіс. Секретаря ще немає, і я невпевнено стукаю у двері.

— Заходьте, —  з кабінету лунає бадьорий голос. Схоже Грозовський, на відміну від мене, спав чудово.

Я штовхаю двері й заходжу. Гліб сидить за своїм величезним столом, переглядаючи якісь документи на планшеті. Побачивши мене, він на мить затримує погляд на моєму строгому образі, і в кутиках його губ миготить ледь помітна, задоволена посмішка.

— Доброго ранку, Глібе Олександровичу, — спілкуюся суто професійно й намагаюся не згадувати, як колись він пристрасно притискав мене до себе. 

— Доброго ранку! Готова до нового робочого дня? — він відкладає планшет і відкидається на спинку крісла, сплітаючи пальці в замок.

— Готова, але спершу хочу повернути сукню, — рішуче роблю крок вперед і ставлю пакет на край столу. — Сукня в ідеальному стані, я акуратно склала її. Дякую, що виручили вчора, але мені вона більше не знадобиться.

Гліб декілька секунд мовчки дивиться на пакет, а потім переводить погляд на мене. Його брови здивовано злітають угору, а у синіх очах спалахує щире нерозуміння, яке швидко змінюється іронією.

— Повернути? — він перепитує, наче не розчув. — Поліно, ти зараз серйозно?

— Цілком, — стискаю плечима. — Цей одяг купувався для конкретного ділового заходу. Захід пройшов успішно, контракт підписано. Залишати собі настільки дорогу річ я не маю жодного права. Це порушує субординацію.