Розділ 7

— На концерт, — він не відводить погляд від дороги. Його великі руки впевнено тримають кермо. — Наш клієнт  один з організаторів цього заходу. Людина дуже зайнята, тому виділив нам час у своїй VIP-ложі під час виступу гурту. Поки триватиме концерт, ми маємо обговорити кілька пунктів контракту. Світські раути  теж частина нашої роботи, Поліно. Звикай.

Його відповідь звучить цілком раціонально, хоча дрес-код все одно здається мені надто специфічним. Через декілька хвилин автомобіль в’їжджає на парковку елітного нічного клубу, де один коктейль коштує як третина моєї зарплати. Гліб глушить двигун, виходить і відчиняє мої дверцята, по-джентльменськи подаючи руку. Його долоня знову обпікає шкіру жаром, але я намагаюся не зважати на це.

Ми проходимо крізь VIP-вхід, оминаючи черги. Атмосфера всередині вражає. Сотні стильно вдягнених людей, дорогий алкоголь, спалахи неонового світла і потужний звук рок-гурту. Гліб упевнено веде мене крізь натовп, його долоня опускається мені на талію. Гарячі пальці чоловіка лягають саме туди, де закінчується шовк і починається моя оголена шкіра. Від цього дотику по хребту пробігають мурашки. Ігноруючи свої почуття, відсторонюються:

— Ваші дотики зайві, Глібе Олександровичу.

— Це, щоб ти не загубилася у натовпі, — чоловік бере мене за руку і поводиться так, як не личить поводитися босу зі своєю підлеглою. Я висмикую долоню:

— Не загублюся.

Ми піднімаємося на другий ярус, де розташовані VIP-ложі. Тут облаштовані затишні зони з м'якими шкіряними диванами. Гліб впевнено веде мене до центру, де навколо великого столу розкладені якісь папери.

— О, Грозовський! Нарешті! — назустріч нам підводиться імпозантний, харизматичний чоловік років сорока п'яти в стильному розстебнутому піджаку поверх чорної футболки з черепом. Його пальці всіяні масивними перснями, а в очах горить азарт. — Вже думав, ти застряг у своїх судах і пропустиш головний реліз цього сезону.

— Я б не посмів, — Гліб упевнено тисне йому руку. 

Я полегшено видихаю, адже розумію, що зустріч не вигадана і Грозовський притягнув мене сюди не просто так. Незнайомець  оцінююче сканує мою смарагдову сукню, розпущене волосся і на мить затримується на обличчі. Гліб одразу помічає його увагу:

— Знайомся, Марку. Це Поліна Дмитрівна, мій помічник, — рівним, діловим тоном відрекомендовує мене Гліб. 

Зараз його обличчя це суцільна маска стриманості, хоча я досі відчуваю жар від його долонь, котрі ще хвилину тому обпікали шкіру.  

— Дуже радий знайомству. Сідайте, — Марк вказує на диванчик.

Ми сідаємо за стіл. Через те, що диван у ложі не надто широкий, Гліб опиняється занадто близько. Його стегно майже торкається мого, а від плеча йде відчутне тепло. Я намагаюся тримати спину ідеально рівною. Наступні двадцять хвилин ми проводимо в суто професійній дискусії. Вони розмовляють, а я намагаюся зрозуміти сенс справи, про яку мені нічого не відомо. Зрештою Марк нарешті ставить свій розмашистий підпис на останній сторінці та з полегшенням закриває папку.

— Ну все, Грозовський. Тепер мої хлопці юридично недоторканні. З мене найкраще шампанське у цьому закладі. 

— Не варто, я за кермом, — Гліб хитає головою.

— Тоді тільки для твоєї чарівної спутниці, — я не встигаю заперечити, як Марк робить замовлення. — До речі, шкода, що весілля скасували. Ми вже й підібрали пісню для першого танцю.

Обличчя Гліба на мить перетворюється на камінь, а його волошкові очі темнішають. У них розгорається біль і я розумію, що це щось особисте. Він стримано киває.

— Усе гаразд, Марку. Плани змінюються. Головне, що контракт підписано.

Відчуваю, як моя оголена спина починає палати. Розвертаюся і помічаю за скляною перегородкою сусідньої ложі неймовірно красиву блондинку у розкішній сукні. Вона не дивиться на сцену. Її гострий, крижаний погляд, сповнений прихованого болю та пекучої злості, прикутий прямо до нашого столу. Вона дивиться на Гліба і на мене. Для чогось Грозовський злегка обіймає мене за талію:

— Зрештою, життя продовжується.

Я знову млію від його дотику. Цей рух такий зухвалий, що у мене перехоплює подих. Його долоня на моїй шкірі відчувається як тавро. На спині розливається гаряча хвиля, і змушує мої пальці, які все ще лежать на столі, мимоволі здригнутися. П’янію від цих дотиків, котрі не повинна дозволяти. 

— Глібе Олександровичу, — мій голос тремтить від близькості його обличчя і від того, що відбувається навколо. — Мені потрібно відійти на хвилину.

— Звісно, — чоловік забирає руку і я підводжуся на ноги.