Розділ 4

Від несподіванки я ледь не підстрибую в кріслі. Разом? Увечері? Його напористість збиває з пантелику, заважаючи тверезо мислити. Щось підказує мені, що ніякого спецзавдання немає, а він просто бажає помсти. Я підозріло зіщулюю очі:

— Мені здається, що це не входить у мої обов'язки.

— У нас там зустріч з клієнтом, — говорить якось байдуже і беземоційно.

— У позаробочий час? — уточнюю й сподіваюся викрити його у брехні.

— Я не можу йому відмовити. Проте не хвилюйтеся, я доплачу вам за ваш позанормовий час.

Обурення на мить перекриває страх. Він що, думає, що мене можна просто купити? Що я побіжу за ним за першим клацанням пальців, варто лише помахати купюрою? Образа на Тараса й на всіх самовпевнених чоловіків світу знову додає мені сміливості. 

— Я хвилююся зовсім не через це. 

— А через що тоді?

Гарячково ковтаю повітря, відчуваючи, як пастка зачиняється. Доводиться зізнатися сама собі, що боюся не тільки його гніву, а ще й страшно залишатися з ним наодинці, втратити контроль й знову розчинитися у його пестощах. Близькість Грозовського вибиває в мене ґрунт з-під ніг і змушує тіло згадувати кожну його гарячу ласку.  Намагаюся знайти більш-менш правдоподібне пояснення:

— Я не виконуватиму нічого такого, що не входить у мої обов’язки.

— Зустріч з клієнтом входить у ваші обов’язки. Проте, якщо ви так сильно боїтеся зустрічатися клієнтом після вісімнадцятої години, то, можливо, ви щось приховуєте від мене? — підозріло зіщулює очі й нагадує хитрого лиса.

— Просто вважаю, що робочі питання ефективніше вирішувати в стінах офісу, а не за вечерею. 

— Цей клієнт дуже зайнятий, і виділив лише такий час. У наших інтересах підлаштуватися під його графік, — Гліб переводить погляд на монітор, наче зовсім втратив до мене цікавість. — Розпустиш волосся і одягнеш найкращу сукню, яка у тебе є. Клієнт дуже поважний, ми маємо справити незабутнє враження. Адресу напишеш моєму секретарю. Я заїду по тебе.

Він говорить впевнено, не запитує, і не залишає мені шлях для відступу. Я помітно хвилююся:

— Ми точно обговорюватимемо юридичні питання з вашим клієнтом? Такий дрес-код наштовхує на іншу думку.

— Ми зустрічаємося у неформальній обстановці, а для того місця доречним буде одягти сукню. Чи по-вашому у сукні з клієнтами не зустрічаються? — відриває погляд від монітора та дивиться на мене так, наче я сказала найбільшу нісенітницю у світі. Я важко ковтаю:

— Зустрічаються. Добре, якщо це суто ділова зустріч, то я маю трохи більше знати про клієнта та ознайомитися з його справою.

— Про все дізнаєшся на місці. Залиши свою адресу у секретаря і можеш іти додому раніше, готуватися до зустрічі.

Я невпевнено киваю та встаю з-за столу. Тікаю з кабінету і не розумію, що це за місце, де мені потрібно з'явитися при повному параді? Якщо я розпущу волосся, зніму окуляри й одягну гарячу сукню, то Гліб остаточно впізнає в мені ту дівчину, котра зв'язала його краваткою. Це буде мій особистий ешафот.

Повертаюся додому і в орендованій квартирі панує хаос. Я стою перед відчиненою шафою, і мої пальці тремтять, перебираючи вішалки. Гліб вимагає ефектного вигляду та бажає, щоб я одягнула вечірню сукню? Що ж, він її отримає, але виключно на моїх умовах. Я не збираюся полегшувати йому завдання, граючись в його гру.

З глибини шафи дістаю найскромнішу сукню, яку маю. Це довга чорна сукня до підлоги. Без натяку на відкрите декольте, повністю закриті руки, високий комір-стійка щільно облягає шию, і абсолютно глуха, закрита спина. Вона сидить по фігурі, але не залишає жодного сантиметра оголеної шкіри для вивчаючих поглядів. Підійшовши до дзеркала,  критично оглядаю себе. Всупереч побажанням Грозовського, залишаю волосся у тугому пучку на потилиці. Жодних грайливих пасом чи розпущених локонів, тільки холодний, строгий мінімалізм. Окуляри вирішую не знімати, оскільки з ними я маю серйозний вигляд. Щось мені підказує, що ця зустріч з клієнтом перетвориться на випробування для мене. Не можу зізнатися у всьому, адже тоді Гліб точно мене звільнить. Принамні звільненням закінчилися мої попередні стосунки.

На тумбочці вібрує телефон, і я здригаюся від несподіванки. На екрані висвічується незнайомий номер. Зробивши глибокий вдих, відповідаю на дзвінок: 

— Алло.

— Виходь, я чекаю тебе біля під’їзду, — впізнаю голос Гліба.

На мить застигаю, кидаючи погляд на настінний годинник. Стрілки показують лише дев’ятнадцяту годину. 

— Але ви казали, що заїдете о двадцятій.

— О двадцятій ми вже маємо бути на місці, — сухо обрізає він, і в його тоні відчувається прихована напруга. — Клієнт не любить запізнень, а затори на дорогах ніхто не скасовував. Чекаю.