Розділ 13

— Я на це сподіваюся. — Чоловік повертається до мене, спираючись долонями про край стільниці, і затримує на мені свій важкий, темний погляд. — Олена зрозуміє, що Ярослав знову зник, її позови й тести ДНК стануть найменшою з твоїх проблем, бо судитися з тим, кого немає — це марна справа.

З глибини квартири лунає тупіт босих ніжок. У коридорі з'являється заспаний Данилко.

— Мамо, а що там був за шум?

Я все ще не звожу погляду від чоловіка, якого мала б боятися. Його обличчя стає м’якшим і він впевнено бере турку до рук. Я присідаю біля сина:

— Усе добре, сусіди заходили привітатися. Ходи вмиватися, будемо снідати.

Тиждень минає напружено, я весь час очікую якогось підступу від чоловіка, але він не робить нічого поганого, навпаки, дотримується встановлених меж. Сьогодні вихідний день, але проводити його вдома зі злочинцем я не бажаю. З самого ранку збираю речі у рюкзак й мрію опинитися далеко звідси. У коридорі Данило натягує улюблені сині кросівки. З вітальні спокійно виходить Кирило. Він одягнений у темний худі та темні джинси. Дивиться на нашу метушню і зіщулює очі:

— Кудись зібралися?

— Ми йдемо у парк, — Данило відповідає замість мене.

— Он як? — чоловік здивовано вигинає брову та дивиться на лопатку для піску, яку я старанно запихаю у рюкзак. — Я піду з вами.

— Навіщо? — від несподіванки мій голос звучить надто високо.

— Ми ж сім’я і маємо проводити час разом.

Він що знущається? Застигаю з лопаткою у руках, так і не впакувавши її до рюкзака. Намагаюся зрозуміти його справжні наміри, але нічого не спадає на думку. Невже гадає, що ми втечемо? Чоловік бачить, що я не рухаюся і наближається до мене впритул. Вириває лопатку з моїх рук та кладе її у рюкзак:

— Давай допоможу. Ти щось розхвилювалася.

— Я не чекала, що ти підеш з нами. Не думаю, що це гарна ідея. Мабуть, у тебе купа справ, не варто витрачати на нас свій час, — красномовно натякаю, що присутність чоловіка у парку буде зайвою. Він байдуже махає рукою:

— Сьогодні я весь ваш. Зараз викличу таксі, — “Ярослав” витягує телефон та набирає номер. Я хитаю головою:

— Навіщо таксі? Тут недалеко, за пів години дійдемо.

— Заїдемо у торговий центр. Мені потрібно дещо купити, — чоловік ніби не чує моїх слів і робить все по-своєму. Швидко взувається та виходить з Данилком у під’їзд. Я зачиняю квартиру і спускаємося на подвір’я.

Через п'ять хвилин ми сидимо на задньому сидінні таксі. Я намагаюся відгородити Данилка від чоловіка, адже невідомо, що у нього у голові. Хоч всі дні він поводився спокійно, проте я не можу йому довіряти. Син притискається лобом до скла, захоплено розглядаючи вулиці, а двійник сидить поруч зі мною. Його плече час від часу торкається мого на поворотах, і це змушує моє серце прискорювати ритм. У нього така сильна енергетика, що у його присутності я хвилююся, наче школярка.

Торговий центр зустрічає нас гулом покупців, шумом візків та яскравими вивісками. Натовп трохи розслабляє мене. Переконую себе у тому, що якби цей злочинець хотів заподіяти нам шкоду, то зробив би це вдома і без свідків. Ми проходимо повз магазин іграшок, і син стискає мою руку:

— Мамо, можна ми зайдемо? Тільки подивитися, побачимо ціну, а потім купимо.

У мене серце обливається кров’ю. Данилко уже напам’ять знає мої фрази. Через кляті кредити Ярослава я не можу дозволити собі купити дорогі іграшки, хоча і працюю на двох роботах. Вночі підробляю фріланс та виконую замовлення від клієнтів. Схвально киваю і ми заходимо всередину.

Рухаємося серед полиць і очі Данилка розширюються, коли ми проходимо повз високі стелажі, заставлені яскравими коробками. Він зупиняється біля полиць з конструкторами і завмирає, склавши пальчики на грудях. Із захватом розглядає величезну коробку конструктора космічного корабля із десятками фігурок і деталей. На ціннику застигла цифра із чотирма знаками. Для мого нинішнього бюджету це непідйомна розкіш.

— Ого, — тихо зітхає Данилко, — Дивись, який гарний.

— Це дуже дорогий конструктор, — я обережно кладу долоню йому на плече, відчуваючи, як стискається серце від власної безпорадності. — Купимо його, коли я отримаю зарплату. Давай подивимося щось менше?

— Я просто дивлюся, — син не відводить погляду від конструктора.

Він вихована дитина і ніколи не влаштовує істерик, але я бачу, як розчарування вкриває його обличчя. Ярослав дивиться на пригніченого малого, а потім на цінник. Він знімає важку коробку з полиці.

— Я тобі куплю. Я ж обіцяв. Обирай, хочеш цей?

— Так, — Данилко радісно сплескує у долоні.

— Я не зможу тобі віддати цю суму, — одразу попереджую чоловіка. — Це надто дорого. Може купимо менший конструктор?